В очікуванні радикальної реформи православ'я? – інтернет-видавництво Церкваріум
05
Нд., груд.

В очікуванні радикальної реформи православ'я?

Церква і коронавірус
Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Рецензія протоієрея Богдана Гулямова

Джерело російської версії Левый Берег

Джерело української версії Український церковнтй вісник Помісна церква

Протоієрей Богдан Гулямов, настоятель храму на честь Собору Київських Святих с. Романків, доктор філософії з богослів‘я (PhD)

Перші враження від збірника «Феномен онлайн-причастя. Рефлексії.  Полеміка. Перспективи»

Полемічну відповідь на критичну рецензію отця Богдана Гулямова опубліковано тут.

У травні 2020 року, під час першої хвилі COVID-19, два православних священника, у той або інший спосіб пов'язані з Православною Церквою України — отці Дмитро Вайсбурд та Ігор Савва — зважились на ризикований літургійний експеримент: провели «літургію онлайн», під час якої була здійснена перша у православній практиці спроба дистанційного освячення Дарів в програмі відеозв'язку ZOOM.

Експеримент отримав назву «онлайн-причастя» і спровокував богословську дискусію. На захист священників-реформаторів виступила невелика група інтелектуалів з числа вірян і священиків ПЦУ. З іншого боку, єпископат Православної Церкви України й абсолютна більшість священників цієї Церкви сприйняли «онлайн-причастя» як виклик догматичній і канонічній традиції Східної Церкви.

Минуло більше року. Вщухли дискусії, стало зрозуміло, що запропонована отцями Дмитром Вайсбурдом й Ігорем Саввою літургічна «новація» не затребувана. Однак, незважаючи на спад захворюваності, COVID-19 як і раніше присутній в нашому житті, і вже до осені цього року ми знову можемо опинитися в «червоній» епідеміологічної зоні… Зважаючи на ситуацію, група вірян ПЦУ оживила призабуту дискусію і видала її матеріали у вигляді друкованого збірника (Феномен онлайн-причастя. Рефлексії. Полеміка. Перспективи / За ред. Д. Горєвого, Т. Деркач. Київ: Фонд пам'яті Блаженнішого Митрополита Володимира, 2021. 168 с. ISBN 978-966-02-9500-1).

Автор цих рядків уже звертався до аналізу феномена «онлайн-причастя» у двох есе, опублікованих в моєму блозі на «Лівому березі»: «Церква і цифра (замітки священника)» — частина перша і друга (опубліковано в книзі – Cerkvarium). Ми свідомо відмовимося від богословських рефлексій з приводу «онлайн-причастя», натомість поділимося з читачами своїми першими враженнями про збірник. Відмовившись від полеміки, ми, однак, намагатимемося дати відповідь на одне з важливих питань: чи можна розглядати збірник як інструмент формування певних богословських трендів і якщо так, то про які саме тренди йдеться?

1

Перш за все подякуємо укладачам збірника за їх працю. Друковані книги зникають, їх невпинно витісняють World Wide Web, e-book та pdf. Утім люди мого покоління з особливим пієтетом ставляться до паперової книги. Донедавна тексти, пов'язані з феноменом «онлайнпричастя», існували порізно і переважно в електронному вигляді, а тепер у читача з'явилась можливість ознайомитися з ними в паперовому форматі. Цим можна завдячувати ініціаторами і меценатами видання, трудами яких тексти інтернет-полеміки отримали новий, більш речовий, матеріальний модус існування.

Приємно і те, що ініціатива видання походить від наших вірян. У сучасній РПЦ — особливо в останні п’ять-сім років — будь-яка «братська дискусія» має виключно імітаційний характер. Церковна структура, яка існує у форматі абсолютної монархії, не потребує ні справжньої дискусії, ні, тим паче, участі в ній незалежних і активних вірян. З іншого боку, в Україні, якій завжди була притаманна більша демократичність, впродовж останніх років узвичаївся більш відкритий і, не побоюся цього слова, людяніший формат церковного життя. Ієрархи Православної Церкви України добре пам'ятають, що канонічна автокефалія і Томос постали зокрема і внаслідок багаторічним і систематичним зусиллям українських вірян — братчиків і філософів, простих громадян і чотирьох з шести Президентів нашої країни. Звідси — особливе ставлення до вірян, що притаманне клірикам Православної Церкви України. Віряни становлять абсолютну більшість Церкви, тому активна участь віряну дискусіях і церковних проєктах є необхідною складовою справжнього, повнокровного життя Церкви. Вони не тільки «довга рука» священика (longa manus), а й руки Божі, руки Духа Святого, якими щомиті звершується безліч благих справ у нашому світі.

***

Видання збірника, що присвячена феномену «онлайнпричастя» — це ініціатива двох вірян ПЦУ — відомої журналістки і блогерки Тетяни Деркач і релігієзнавця Дмитра Горевого. А серед авторів текстів, що видані в збірнику, не тільки єпископи (8) і клірики (10), але й віряни, причому кілька ключових текстів збірника написані саме вірянами.

Українські віряни не хочуть відігравати роль «масовки». Бажаючи зробити життя нашої Помісної Церкви більш християнським і христоцентричним, вони не тільки допомагають своїм пастирям у справах любові, але і пророче викривають неправду і несправедливість у церковному житті, критикують релігійний формалізм і обрядовість, ініціюють дискусії, які мають допомогти Церкві подолати кризові явища. Без активної позиції вірян у нашому церковному житті не відбудеться жодних істотних змін. Однак, присутня й очевидна проблема, що стала особливо актуальною останнім часом. Абсолютна більшість кліриків має богословську освіту. Але далеко не всі активні в публічному просторі віряни мають систематичну богословську освіту. І вже зовсім одиниці володіють методологією богословського дослідження.

***

Відома порада кінематографісту-початківцю полягає в тому, що головне — це вибір жанру (артхаус, комедія, драма, мелодрама тощо). Правильно обраний жанр для своєї історії, і вірність йому, дають можливість навіть посередньому режисеру зняти нехай і не шедевр, але цілком добротний фільм... Ця порада актуальна і для дослідників, які намагаються розібратися в питаннях, пов'язаних з церковним життям. Вивчати життя Церкви можна, використовуючи різну оптику: оптику богослова, історика, релігієзнавця чи культуролога.Однак, головне не плутати «жанри»! Не варто починати своє дослідження з позицій релігієзнавця, а потім, захопившись предметом дослідження, змінювати жанр, й імітувати богословську думку і мову.

Вивчаючи життя Церкви, світський дослідник має поводити себе як снайпер. Прагнучи якнайточніше влучити в ціль, снайпер мусить враховувати цілий ряд факторів, що впливають на політ кулі — гравітацію, дистанцію, вітер, Magnuseffect тощо. Релігієзнавець, історик філософії, культуролог — їх погляд може бути дуже цікавим і корисним для Церкви та її самосвідомості. Але кожен з цих дослідників має пам'ятати, що його думка може влучити у десятку лише тоді, коли він робитиме «поправку на вітер». Або, іншими словами, ніколи не забуваючи про неточність своєї методології у вивченні внутрішнього життя Церкви.

У Церкви немає «таємного» знання, її вчення, аскетика, мистецтво — відкриті для всіх. Звідси комічність фігури священника, який, немов воїн-прикордонник, намагається не допустити на територію богословської думки «суміжників» — філософів, культурологів або істориків. Територія богословської думки не охороняється вишками, собаками або... богословами. З іншого боку, в'їжджаючи на територію іншої держави, слід ретельно дотримуватися місцевих законів та з повагою ставитися до традицій. А перше, з чого варто почати інтеграцію в життя країни, де ти тепер житимеш, — це вивчення мови, якою розмовляють місцеві жителі.

Журналіст/блогер або релігієзнавець — не є громадянами Республіки Теології за правом народження. Вони народилися на інших територіях гуманітарного знання... Однак, вивчивши мову і спосіб мислення жителів Богословської Республіки, «суміжники» можуть інтегруватися в її життя, стати резидентами, а потім, можливо, і домогтися для себе прав громадянина. Головне — це легальним чином перетнути кордон і отримати «вид на проживання». Адже що буває з особою, яка спочатку у лукавий спосіб проникла на територію чужої держави, а потім ігнорує її закони? У практиці економічно розвинутих країн, куди так наполегливо намагаються потрапити нелегали, депортація — звична справа. Затриманим зачитують права, їх тимчасово позбавляють свободи, і, застосовуючи мінімум насильства, нелегалів випроваджують геть, на рідну територію.     

***

«Коронавірус без перебільшення перевернув догори дригом не тільки політичні та економічні світові розклади, а й усталену догматику та практику Церкви» — заявляє одна з укладачок/редакторок збірника Т. Деркач (С. 162). Відповідно до православного учення, догмати —  це богооткровенні істини про Бога і про Його ставлення до світу і людини. Істотними особливостями догматів є їх богооткровенність, загальнообов'язковість для всіх членів Церкви, і незмінність. Звідси віра православних християн в те, що «усталена догматика», тобто вчення Церкви, яке вже знайшло своє вираження і словесне оформлення, не піддається перегляду, і її (догматику) не може «перевернути догори дригом» ні коронавірус, ні Освенцим, ні пришестя на Землю інопланетних істот. Таке розуміння догмату є основою основ православного віровчення. І будь Т.Деркач студентом навіть провінційної духовної семінарії, за твердження про «перевернуту догори дригом» після пандемії «догматику» вона могла б легко схопити двійку.

Але чи ми маємо право ставити «незадовільно» блогерці або журналістці, яка систематично не вивчала богослов'я і не давала урочистих обіцянок дотримуватися усталених в ньому точних дефініцій? «Вживаючи слово “догматика” — каже Т. Деркач, — я мала на увазі «наші уяви, все, до чого звикли» (=сталі уявлення). Наскільки переконливе таке уточнення? З одного боку, дивно, коли людина, яка багато років пише про життя Церкви, використовує слово «догматика» як синонім «сталі уявлення». З іншого боку, я не впевнений, що блогерка — навіть блогерка, яка пише про церковні речі, — зобов'язана вживати терміни саме так, як це робить богослов. Як і будь-який інший «літературний працівник» блогер має право на свою особливу мову, свій особливий стиль і навіть на свою власну термінологію (аби тільки остання була зрозуміла і прийнятна його читачам). Так, коли людина, яка публічно пише на церковні теми, вживає слова не в тому значенні, як це зазвичай прийнято в церковному середовищі, це суттєво ускладнює комунікацію. Але ж головне — це не слова і не точність їх вживання, а те, які насправді наміри в людини… Ми всі помиляємося, всі плутаємося в словах, всі подумки кульгаємо, намагаючись міркувати про речі, які нами до кінця не зрозумілі, а, можливо, і взагалі незбагненні. Однак помилка, іноземний «акцент» — ще не є приводом до виселення нерезидента з території Богословської Республіки. Тут важливі наміри, мотиви, які спонукали людину в’їхати до Республіки, а також чим вона збирається там займатися, чи має вона намір дотримуватися місцевих законів і відмовитися від свого колишнього громадянства (тобто численних стереотипів і чужій богослов'ю методології).

2

Який формат збірника? І на якому майданчику точиться дискусія —церковному/богословському або світському/релігієзнавчому? Питання не прості. З одного боку, предмет дискусії — допустима форма здійснення таїнства Євхаристії — має суто церковний, богословський характер. З іншого, у складі збірника присутні як тексти богословського характеру, які спираються на богословську методологію, так і матеріали, написані релігієзнавцями, філософами, культурологами і навіть журналістами.

Сучасна християнська Церква — не таємне товариство, як ми зазначали вище, її віровчення і життя відкриті на загальний огляд. Тому автор цих рядків не згоден з думкою, що питання внутрішнього життя Церкви мають право обговорювати лише ієрархи і дипломовані богослови. Логічно, що якщо Літургія транслюється по телебаченню, то й обговорювати форму її здійснення має право не тільки богослов, але й релігієзнавець, журналіст або кожен, хто має таке бажання. Інша річ, що для самосвідомості Церкви голос богослова і голос зовнішнього спостерігача не мають однакову цінність. Голос богослова вирішальний, а голос спостерігача – дорадчий...

***

Автор цих рядків не має систематичної релігієзнавчої освіти і не володіє ні відповідними знаннями, ні методологією, а, отже, моє втручання в сферу релігієзнавства, де моя компетенція кульгає, було би недоречним. Крім того, такий вчинок виставив би мене в ролі наївного і одночасно нахабного дилетанта, який намагається публічно судити про речі, про які він сам має нечіткі уявлення. Тому, якби збірник був би випущений у традиційному для подібного роду видань форматі, – наприклад, відділенням релігієзнавства Інституту філософії НАН України, – автор цих рядків не вважав би за доцільне його рецензувати, поступившись цим привілеєм іншому представнику Церкви, який має не тільки богословську, але й релігієзнавчу освіту.

Релігієзнавство — це суверенна територія, її громадяни не належать до юрисдикції Республіки Теології, не судяться за її законами, а всі претензії до думок експертів та висловлювань влади Республіки зазвичай надсилають дипломатичною поштою...

А тепер про головний казус збірника. У міжнародному праві існує поняття «держави прапора», яке використовується для визначення національної приналежності торгових суден і військових кораблів. «Судна мають національність тієї держави, під прапором якої вони мають право плавати», — вказано в одному з пунктів Женевської конвенції про відкрите море (1958). Для світової спільноти вкрай важливо забезпечити чітке виконання норм і законів у відкритому морі. Тому до суден застосовується і низка інших, закріплених в міжнародних угодах, вимог: вони можуть плавати тільки під прапором однієї держави, під час стоянки в порту судно не може змінити прапор, а в тому випадку, коли судно підняло прапор двох або більше держав, воно втрачає право прапора і може бути прирівняне до суден, які не мають національності.

До чого я хилю і навіщо нашому читачеві вся ця інформація? Справа в тому, що на шмуцтитулі збірника стоїть гриф: «З благословення Високопреосвященнішого Олександра, митрополита Переяславського і Вишневського Православної Церкви України». Інакше кажучи, піднято прапор Церкви, прапор Республіки Теологія.

***

Навіщо видавцям знадобився цей гриф? Розвиваючи аналогію між судном і збірником, можна припустити, що наявність грифа, а також позиціонування в якості видавця книги Фонду пам'яті Блаженнішого митрополита Володимира — це, умовно кажучи, flag of convenience, «зручний прапор» (=забезпечує режим найбільшого сприяння і знижені ставки портових зборів). Книгу, яка не має відповідного грифа, можуть не взяти на продаж до церковних лавок, і, головне, вона не має довіри серед церковної аудиторії. А в ситуації, коли отримати благословення у Предстоятеля на подібне видання не видається неможливим, благословення, дане одним з єпархіальних архієреїв ПЦУ, є «зручним прапором». З одного боку, Церква в особі одного зі своїх єпископів, оголошує, що ваше «судно» (= збірник) перебуває під її юрисдикцією, а з іншого, — наявність «прапора» (=благословення) від митрополита Олександра, який не брав безпосередньої участі в редагуванні матеріалів, жодним чином не обмежило свободу укладачів/редакторів.

Добре знаючи митрополита Олександра, я можу легко здогадатися про мотиви, які їм рухали. Благословивши видання, владика, треба думати, таким чином прагнув допомогти чесній і відкритій дискусії з питання «онлайн-причастя». Однак коли видання отримало відповідний гриф, владика Олександр, мимоволі, сам того не бажаючи, зробив ведмежу послугу видавцям і самій дискусії. Адже тепер, коли на судні вивішений церковний прапор, будь-який читач збірника має право розглядати всі матеріали (в тому числі і матеріали, написані авторами, які не вважають себе богословами) в якості матеріалів саме церковної/богословської, а не світської/релігієзнавчої або філософської дискусії.

***

Автор цих рядків далекий від «інквізиторського» підходу до інтелектуального життя, властивого фундаменталістські налаштованим пастирям. Завдання священника — не відштовхувати тих, хто шукає істину, а, навпаки, відкрити для них Христа і Його Церкву. Тому я не вважаю доречним критикувати ідеї наших не остаточно уцерковленних інтелектуалів; і не стану — і це всупереч грифу митрополита Олександра! — аналізувати зміст деяких статей збірника, як кажуть, «на предмет відповідності православному віровченню». (Але ж знайти «єресі» в статті світського дослідника, який, щиро симпатизуючи Православ'ю, публічно фантазує на тему «великих реформ» — простіше простого. Тут, як-то кажуть, тільки бери олівець та підкреслюй!)

З іншого боку, для мене небайдужий стан догматичної свідомості в юрисдикції, до якої я належу. І мені не байдуже, який саме «богословський контент» пропонується видавцями і шанованим мною митрополитом Олександром «богословам, священникам, вірянам, філософам, релігієзнавцям, а також всім, хто цікавиться православним віровченням» (цитую анотацію до збірника). Тому, утримуючись на цьому етапі від полеміки, я би наважився запропонувати редакторам збірника, імена яких добре відомі в середовищі ПЦУ, в майбутньому ходити в море під своїм власним прапором. Повірте, ваші імена теж можуть бути «прапором», а наявність єпархіальних грифів не допоможе поширенню ваших ідей у церковному середовищі і, тим паче, не захистить вас від критики опонентів у священному сані! Радше навпаки — призведе до того, що ваші думки та ініціативи вважатимуть у церковному середовищі спробою «вторгнення» секулярної думки до богословської сфери...

***

Твори Миколи Бердяєва або Льва Шестова не видаються під грифами: «рекомендовано» або «допущено до поширення Видавничою Радою». Їх також не видають з благословення Предстоятеля або іншого архієрея, нехай навіть цей архієрей і є найвідданішим читачем цих мислителів. Православна Церква не звинувачує Бердяєва і Шестова в свідомому відступі від істин православного віровчення. Прот. Георгій Флоровський вказував на недоліки християнського світогляду Бердяєва, з його точки зору досвід бердяєвської філософії — це заміна богослов'я релігійної філософією. Він звинувачує філософа в відступі «з "історичного християнства" в езотеризм спекулятивної містики» («Пути русского богословия»). Але Православна Церква не поспішає підписувати Бердяєву «інквізиційний вирок». Вона швидше бачить в Бердяєві або Шестові громадян іншої — філософської — юрисдикції, лише пізнає в них християнських філософів, а не православних богословів, видання яких прийнято маркувати відповідним церковним грифом.

Церква зберігає певну дистанцію від цих глибоких і оригінальних текстів не тому, що боїться «всього хорошого і прогресивного», а через те, що філософія і богослов'я користуються різними методами дослідження. Подобається це комусь чи ні, але тексти, що становлять значну частину збірника (враховуючи і тексти його укладачів) ніяк не можуть бути визнані богословськими. Соловйов, Бердяєв, Франк, Шестов та ін. були обізнані з святоотецькою літературою, писали на суміжні з богослов'ям теми, а їх рівень компетенції у рази перевищував рівень аналогічної компетенції укладачів і більшості авторів збірника «Феномен онлайн-причастя» (включаючи і автора цих рядків). Проте, Церква не вважає за необхідне маркувати твори Бердяєва або інших християнських мислителів грифом «З благословення...». То чи варто було маркувати грифом «З благословення», тексти, які хоча і написані православними вірянами, але, м'яко кажучи, не завжди і не в усьому відповідають духу і букві православного богослов'я?

***

Державною мовою Республіки Теологія є мова богослов'я. Але з цього не випливає, що Церкві байдужа думка людини, яка не володіє у всій повноті богословською мовою і не має навичок до богословської роботи. Кожен з нас, членів Церкви, має ще й головне, найбільш цінне для нас громадянство. Ви можете бути богословом і належати до юрисдикції Республіки Богослов'я, а можете мешкати в сусідній країні і мати підданство Республіки Гуманітарних знань. Але всі ми, грішники, відроджені до життя в Дусі через таїнство святого Хрещення, є ще й громадянами Вишнього Єрусалима. Отже, вірянам ПЦУ зовсім не обов’язково убиратися в ризу теолога, аби бути почутими. Віряни — не «статисти», не члени Церкви «другого ґатунку», їх голос і думка важливі для єпископату і священства. Але становище зобов'язує: оскільки віряни — члени Церкви «вищого» ґатунку вони не мають писати ескізно, не продумуючи до кінця своїх думок, а мусять бути відповідальними – це стосується як форми, так і змісту.

3    

Редактор/укладач видання, де представлені діаметрально протилежні точки зору, — фігура, яка нагадує чимось спортивного суддю, рефері. Укладач повинен займати позицію «над сутичкою», бути рівновіддаленим від обох сторін дискусії, вибудувати архітектуру видання таким чином, щоб надати рівні можливості для представників обох точок зору, тобто як прихильникам, так і критикам практики і теорії «онлайнпричастя». Наскільки відповідає цим критеріям збірник? Як стверджують в анотації його видавці: «Ми не агітуємо та не маємо на меті переконати читача в істинності тієї чи іншої точки зору. Однак підтримуємо здорову та чесну дискусію для розвитку богословської науки». Водночас, під час ознайомлення з виданням у мене склалося враження, що його укладачі/редактори, по-перше, не змогли остаточно піднятися над своїми ідейними вподобаннями, а, по-друге, зволіли не декларувати іншу, очевидну для мене мету видання — поширення в середовищі ПЦУ певного ідеологічного/богословського тренду (=радикальної церковної реформи).

***

На перший погляд, необхідну рівновагу в збірнику дотримано. Адже в ньому присутні тексти, як апологетів «онлайн-причастя», так і його критиків, а також авторів, позицію яких можна умовно назвати нейтральною (архімандрит Кирило Говорун, професор Осипов). Разом з тим, видавцям, на жаль, не вдалося зібрати під однією обкладинкою всі ключові матеріали дискусії щодо заявленої проблематики.

Зокрема, до збірника не ввійшли матеріали, написані на цю тему двома єпископами-інтелектуалами — професором кафедри богослов'я і філософії КПБА архієпископом Чернігівським і Ніжинським Євстратієм (Зорею) і єпископом Херсонським і Таврійським Никодимом (Кулигіним) — автором невеликого за обсягом, але важливого тексту «Під час онлайн освячення ми втрачаємо єдиний Хліб і єдину Чашу».

Як запевняють укладачі, тексти зазначених архіпастирів ПЦУ були свідомо не надруковані для того, аби не підставляти їх під удар критики. «Це була свідома ідея на першому етапі дискусії, коли “все не так однозначно”, вивести архієреїв ПЦУ з-під можливої критики» – пише у соціальній мережі фейсбук Д. Горевий.

Тут, щоправда, постає питання щодо митрополита Олександра (Драбинко), який дав збірнику своє благословення і написав передмову. Владика Олександр —улюблена мішень СПЖ та інших проросійських інформаційних ресурсів. І більшість публічних коментарів та ініціатив владики, на жаль, постійно потрапляють під вогонь критиків з числа особливо ревних шанувальників «канонічної єдності» УПЦ з Патріархом Московським. Проте, укладачі/редактори вирішили відкрити свій збірник саме його передмовою. Для людей, що прагнуть вивести ієрархів ПЦУ з-під можливого обстрілу критики, це дивний крок.

***

Єпископ Никодим, стверджують редактори, не давав згоди на публікацію своєї статті. Але справа в тому, що, публікуючи в своєму збірнику два розлогих есе автора цих рядків, редактори/укладачі, по-перше, не отримали на це мою офіційну згоду, по-друге, самостійно, без узгодження з автором, змінили назви моїх есе (відзначимо, заради справедливості, що дані редакцією підзаголовки є, на мій погляд, вдалими), а по-третє, не погодили зі мною здійснений ними переклад моїх статей українською мовою (уточню, що я зазвичай публікую свої тексти двома мовами — українською та російською, бо вважаю, що таким чином можна залучити до нашої Помісної Церкви ширшу аудиторію).

Прим. Cerkvarium. Це не так, згода о.Богдана на публікацію та переклад отримана в приватному листуванні.

Внаслідок чого, в опублікованому в збірнику тексті моїх статей з'явилися комічні вирази: наприклад, «виконавцем євхаристії є єпископ» або «керівний єпископ». Виконання святих таїнств — вислів абсолютно невідповідний, священник не музикант або співак, а таїнства не «виконуються», а «звершуються» або ж «здійснюються». Що ж стосується єпархіального архієрея (=предстоятель місцевої Церкви), то тут є усталений український термін — «правлячий». До того ж, якби укладачі збірника заглянули до офіційного органу ПЦУ — журналу «Помісна Церква» (№6 ((10)) за червень і №7 ((11)) за липень 2020 р.) — то знайшли би там український текст моїх есе без згаданих помилок.

Лишається відкритим і питання про те, чому до збірника, який претендує на те, щоб адекватно і в максимальній повноті висвітлити хід дискусії, не потрапили думки про «онлайн-причастя» архієпископа Євстратія, який є одним з головних спікерів нашої Церкви? Хотілося б запитати укладачів — владика Євстратій також «заборонив» перепублікацію його висловлювань?

***

У чому ж справа? Чому в збірнику, де присутні тексти восьми єпископів, включно з єпископами Московського патріархату і навіть першоієрархом маргінальної РПЦЗ(А) не знайшлося місця для двох відомих ієрархів Православної Церкви України? Не стверджую, але припускаю, що мотиви редакторської групи могли бути дещо іншими, ніж це було озвучено. Єпископ — це голос Церкви, він виступає учителем місцевої Церкви як для мирян, так і для кліру. А оскільки ніхто з єпископів ПЦУ ідею «онлайн-причастя» не підтримав, наявність у збірнику статей архієпископа Євстратія і єпископа Никодима (які категорично не згодні з практикою «онлайн-причастя») могли, так би мовити, визначити наперед хід дискусії. Отже, залишаючи за дужками матеріали, написані архієпископом Євстратієм і єпископом Никодимом, укладачі/редактори збірника могли мати на меті дотримання балансу. Так вони намагались захистити право читача на «інтелектуальне самовизначення», тобто самостійно, без «тиску» вищої «канонічної інстанції» визначитися з системою аргументації «за» і «проти» в питанні «онлайнпричастя».

Що ж, ціль шляхетна, але ж після таких дій укладачі збірника опинились в досить уразливому становищі. Внаслідок чого навіть пролунало звинуваченняу маніпуляційній редакторській політиці. Так, на думку проф. Юрія Чорноморця, яку він висловив в полеміці в мережі фейсбук, коли укладачі не включили до складу збірника статті владик Никодима і Євстратія, вони тим самим свідомо/мимоволі викривили хід дискусії.

«Виходить, що автори дописів, які представлені у збірнику, фактично поміщені в інший, штучно створений, про-онлайнівський контекст. І це не сприяє адекватному сприйняттю їх текстів. Якби я знав, що не буде тексту хоча б одного вл. Никодима, то взагалі б інакше поставився до публікації свого тексту в такому вигляді. Бо збірник був мені представлений упорядниками як зріз тодішньої полеміки — але тепер бачимо, що це не зріз. Виникає величезне здивування. Це все одно, що розповідати як розвивалася антична філософія, але Платона пропускати» — емоційно відреагував проф. Ю.Чорноморець, один з провідних вітчизняних фахівців у галузі сучасного богослов'я.

4

Певний подив викликає і редакторська робота. Наприклад, два моїх есе були опубліковані укладачами з примітками редактора, деякі з яких, на мій погляд, мають полемічний характер. Полеміка — річ корисна. Але хіба не доречніше полемізувати не в підрядкових редакційних примітках, а додавши до збірника післямову, в рамках якої в укладачів з'явилася б можливість зробити свій — нехай і критичний — огляд публікованих текстів?

І хіба не варто дотримуватися принципів коментування послідовно, супроводжуючи коментарем не тільки думки критиків «онлайн-причастя», але й їх прихильників?

Наведу конкретні приклади. Ось цитата з одного мого есе: «Церква не може безболісно, не жертвуючи точністю свого вчення, відмовитися від концепції церковної громади, євхаристійного зібрання» (С. 53). Редактор видання вважав за потрібне так прокоментувати це твердження: «Проте можна згадати про феномен паломництва, коли причасники не є членами однієї євхаристійної громади» (Там само). Цей коментар виглядає досить дивно. Так, людина, що перебуває в паломницькій подорожі, бере участь в євхаристійних зборах інших громад. Але це аж ніяк не заперечує нашу тезу про принципову важливість для Церкви громади як такої. Паломництво — це виняток із загального правила. Але це саме той випадок, коли виняток лише підтверджуєправило. Тому коментар, хоча і дещо розширює поглядна проблему громади, але по суті нічого не додає довищевказаної тези.

Але ось, що привертає до себе увагу — полемізуючи в своїх коментарях зі мною як з автором, який критично налаштований до «онлайн-причастя», редактори збірника не роблять цього в тих випадках, коли публікується текст, який навпаки, захищає ідею онлайн-літургії. До того ж не роблять цього навіть в тому випадку, коли висловлена автором думка має відверто суперечливий характер з точки зору православного віровчення.

***

«В принципі Євхаристія в online не містить в собі нічогоєретичного і не порушує жодних елементів еклезіологіїі сакраменталогіі», — вважає один з авторів збірникапротоієрей Іоанн Замараєв. І далі викладає своєвласне, — на жаль, сумнівно сформульоване — уявленняпро звершення Євхаристії. «Громада насправді — пишео. Іоанн, — звершує Євхаристію, а єпископ абопресвітер – лише предстоятелі, ті, що стоять попередуі озвучують молитви церкви» (стор. 80). Питанняпро звершувача таїнства Євхаристії — це, звичайно,найважливіше питання православного віровчення.

У відповіді, які давали на це питання православні богослови, можна побачити дві крайності. Одні наполягали (під впливом середньовічного католицького богослов'я), що звершувачем Євхаристії є виключно єпископ або священник. Ба більше, роль громади полягала лише в пасивній присутності (горезвісному «вистоюванню» літургії). Інша ж крайність, яку яскраво демонструє о. Іоанн Замараєв, полягає в тому, що Євхаристію звершує громада, в якій роль єпископа або пресвітера є виключно «технічною». Як говорить о. Іоанн, єпископ або пресвітер лише «озвучує молитви церкви». Це саме той випадок, коли редактор збірника мав або забезпечити опублікований текст зваженим коментарем, або коректно відредагувати текст (звичайно, погодивши з автором), щоб уникнути можливих непорозумінь. Адже вислів о. Іоанна дає підстави думати, що єпископ і священник — це просто «делегати», яких громада наділила правом «озвучувати молитви» від її імені. Тобто, виходить, що свої повноваження церковна ієрархія отримує виключно від громади, так би мовити «знизу». Так, звичайно, громада може і повинна брати участь в обранні кандидатів в священство. Але це зовсім не означає, що джерелом духовної влади єпископів і пресвітерів є громада.

Якщо уявлення про те, що виключно єпископ або священик є звершувачем Євхаристії — це крайність католицької схоластики, то теорія «делегування», за якою громада є єдиним джерелом пастирської влади, це крайність протестантського богослов'я. Водночас як в католицькому богослов'ї за останні півстоліття бачимо глибоке переосмислення схоластичних підходів, так і в протестантському середовищі розуміння суті пастирської ординації є предметом постійних богословських дискусій.

Кожна людина, більш менш ознайомлена з історією православного богослов'я в ХХ ст., не може не знати класичної праці протопресвітера Миколи Афанасьєва «Церква Духа Святого», в якій достатньо уваги приділено богословській проблемі взаємовідносин між громадою та ієрархією. О. Микола, намагаючись уникнути двох зазначених крайнощів, чітко пише як про важливість служіння лаїків, так і про боговстановленості церковної ієрархії. Його розуміння служіння предстоятеля Євхаристійної громади стало класичним: «Без служіння предстоятелів не може бути Євхаристійного зібрання, а отже не може бути Церкви, але й без Євхаристійного зібрання не може бути служіння предстоятельства, оскільки без або поза Євхаристійного зібрання предстоятелям нікому предстояти перед Богом».

***

Наведемо й інший, яскравіший приклад. В одній зі статей збірника (стор.27) цитуються відомі слова Тютчева: «Думка висловлена є брехня». Фраза підкріплена посиланням, де сказано (цитую дослівно): «Також ця цитата згадується на стор. 56 (прим. ред.)». Здавалося б, перед нами зразок найретельнішого коментування. Але ось, що викликає подив — одночасно з цим, м'яко кажучи, необов'язковим коментарем в збірнику відсутні коментарі там, де вони якраз були б вельми доречні. Наприклад, в статті Володимира Волковського автор, розмірковуючи про майбуття християнства, викладає свою власну, доволі оригінальну концепцію відродження християнства:

«Християнська (і ширше, біблійна, в т.ч. єврейськомовна) традиція має потужний потенціал, що потребує свіжого, незамиленого, мужнього погляду. Все це, узяте разом у дусі Євангелія, може гідно вступити у діалог з Великою Індією (тобто усіма культурами, породженими індійськими ідеями), як колись християнство, вступивши в діалог з Великою Елладою, створило могутню метафізику, етику і політику, та й саме себе. Настає час для творчості і експериментів, для нового Великого прориву, для нової епохи Отців, порівняної із добою І тисячоліття. Це – нові форми Євхаристії, можливо, Причастя в руки, як у неокатехуменатів. Православний бревіарій для мирян, замість ранкових/вечірніх молитов, дещо відірваних від Літургії Церкви. Системи медитації і аскези, можливо, на основі ісихазму, йоги тощо. Навіть, можливо, Літургію онлайн…» (стор. 68).

Таке «пророцтво» про нову епоху Отців звучить досить несподівано. По-перше, дивно очікувати сьогодні, в епоху пануючої секулярності, творчого синтезу, порівняного з I тисячоліттям історії християнства. А по-друге, все те, що автор тут називає можливими елементами «нової епохи Отців», належить не до сфери божественного Одкровення, а до зовнішніх форм життя Церкви. Але, нагадаємо, що I тисячоліття було, перш за все, часом формулювання християнського догматичного вчення. Твори отців Церкви — це, перш за все, тексти віровчення, вони мають для Церкви особливу вічну цінність. Не виявляється можливим зіставлення догматичного синтезу отців-каппадокійців з можливою практикою «причастя в руки» або створенням «бревіарію для мирян». Це не просто непорівнянні реальності, це явища з різних сфер церковного життя. Тобто, знову ж таки, ми стикаємося з якоюсь розбіжністю жанрів. Або автор не повністю розуміє, про що пише, або ж він вкладає в усталені формулювання якісь свої смисли, і цим тільки заплутує читача.

***

Досить ризикованим слід визнати і тезу В. Волковського про те, що в «новій епосі Отців» ми побачимо синтез православної аскетики зі спадщиною Великої Індії, і що незабаром йога нарівно з традицією ісихазму буде інтегрована в православну духовність. Недоречним буде заглиблюватися у проблему християнської оцінки духовних практик Індії. Скажемо лише, що твердження В. Волковського є надзвичайно дискусійним. І це, знову ж таки, саме той випадок, коли редактор просто зобов'язаний дати зважений коментар до опублікованого тексту або ж за погодженням з автором внести в його текст коректні правки. Публікація ж подібного тексту без будь-якого коментаря закономірно формує у читача відчуття, що видавці збірника цілком солідарні з вельми дискусійними тезами В. Волковського. Якщо врахувати, що укладачі збірника вважали за необхідне повідомити читачеві, скільки разів в збірнику наведена цитати з вірша Тютчева, то відсутність коментарів до тексту В. Волковського виглядає ще більш дивно...

Не можна не сказати і про те, що В. Волковський є членом Синодальної богословсько-літургійної комісії ПЦУ. Звичайно, особисті висловлювання членів комісії ніяк не можна вважати офіційною позицією всієї комісії. Однак, людина, яка входить до складу Синодальної установи, яка відповідає зокрема і за проведення кваліфікованих експертиз богословських текстів, повинна бути максимально акуратною в своїх публічних висловлюваннях.

***

«Ми не хотіли зашкодити авторитету ПЦУ», — так укладачі збірника пояснюють причину, по якій до збірника не ввійшли матеріали владик Євстратія і Никодима. Але хіба посилює авторитет ПЦУ той факт, що її клірик — о. Іоанн Замараєв — представлений в збірнику як автор, який не здатен правильно сформулювати православне вчення? І хіба важко було узгодити з о. Іоанном необхідні правки в його тексті?

Це ж питання виникає і щодо іншого наведеного нами прикладу. Очевидно, що думки, висловлені Володимиром Волковським, щиро здивують значну частину православної аудиторії. І очевидно, що саме це місце в збірнику будуть з особливою радістю коментувати автори СПЖ та інших, вороже налаштованих до ПЦУ біляцерковних/церковних видань. Чому ж тоді укладачі збірника залишили цей текст без редакційних коментарів? Чому не можна було би притримати вихід  збірника і більш якісно провести редакторську роботу? 

Фото фейсбук-сторінка Храму на честь Собору Київських Святых