Рішення Вселенського патріархату не потребують затвердження ‒ наукове обґрунтування

Рішення Вселенського патріархату не потребують затвердження ‒ наукове обґрунтування

Автокефалія
Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Хочете серйозних аргументів? Їх є у нас

Як раніше повідомляв Cerkvarium Вселенський патріарх Варфоломій відмовився від Всеправославного обговорення питання про автокефалію Української Церкви. Він обґрунтував це чисто практичною доцільністю ‒ чотири Автокефальні Церкви відмовилися від участі у Всеправославному Соборі, тому Константинополь вирішив утриматися від таких зборів, оскільки вони (члени зборів ‒ прим. Ред.) «будуть згодні тільки у тому, що вони не згодні один з одним».

Однак, крім чисто практичних міркувань є ще канонічні, засновані на церковному праві і практиці його застосування, аргументи.

Cerkvarium опублікував ексклюзивний переклад статті доктора церковного права Юридичного факультету Аристотелева університету у Салоніках ‒ Анастасія Вавускоса. Він розглядає історію надання Константинополем автокефалії православним церквам. Нижче ми представляємо основні аргументи автора.

Питання про процедуру надання автокефалії не описується канонами. Однак у канонічному праві є поняття «звичаю» (по суті прецеденту). Якщо звичай повторюється постійно і у незмінному вигляді, то він набуває сили канону (тобто закону).

У випадку з наданням автокефалії є кілька основних факторів, які мають місце:

1) Прохання Вселенському патріархату з боку зацікавленої Церкви.

2) Прохання Вселенському патріархату держави, в якій діє зацікавлена ​​Церква.

3) Прохання від повноти зацікавленої Церкви (мається на увазі від духовенства і мирян).

4) Згода самого Вселенського патріархату.

У тому чи іншому вигляді більшість цих пунктів були у всіх новітніх «автокефальних кейсах», і Україна у цьому не виняток. Таким чином, автор приходить до висновку, що оскільки випадок, виконаний відповідно до прецеденту і сам стає законом, то «процедура витримана у своїй цілості і не допускає її відкидання».

І далі ‒ «У разі оголошення автокефалії Української Церкви, наскільки мені відомо, дотримана процедура відповідає тій, яка, будуючись на звичаї, захищена канонічним правом як рівносильна канонічному розпорядженю. Тому, з моменту завершення процедури, вона вважається дійсною і канонічно незмінною, її вже не можна порушити».

Автор ґрунтуючись на правилах Вселенських соборів стверджує, що вони не засновували автокефалії давніх церков, а просто констатували їх існування ‒ «Все вищевикладене приводить мене до ще одного висновку. Автокефальний статус, яким наділені по цій процедурі існуючі автокефальні церкви, повний і цілісний. Це означає, що на нього не поширюються клаузули і термін давності, і немає необхідності у ратифікації або затверджені Вселенським собором, можливо, хіба що, підтвердження».

Таким чином, знімаються, як претензії щодо права Константинопольського патріархату надавати автокефалію, так і у закликах інших церков скликати Всеправославний Синаксис для обговорення «українського питання».

Повний текст історико-богословської статті читайте на сайті Cerkvarium.

SEO продвижение сайта - LUXEO Работа за границей