10
Пн., груд.

«Записки Великої Лаври у 1912-1913 рр., у період звільнення Афону та російських зазіхань»

Моніторинг ЗМІ

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Фрагменти виступу Діогена Караяннакідіса

Даний виступ присвячено аналізу записок написаних насельниками Афону в період Балканских війн, а також історії російської експансії на Святу гору того часу. До уваги читачів наводиться фрагмент доповіді, присвячений російсько-афонським стосункам початку ХХ ст. Презентація книги відбулась 1 жовтня 2018 р. за участю архієпископа Афінського Ієроніма.

Джерело - esphigmenou.gr

03/10/2018

Фрагменти виступу Діогена Караяннакідіса на тему його книги «Записки Великої Лаври у 1912-1913 рр., у період звільнення Афону та російських зазіхань»

Даний виступ присвячено аналізу записок написаних насельниками Афону у період Балканских війн, а також історії російської експансії на Святу гору того часу. До уваги читачів наводиться фрагмент доповіді, присвячений російсько-афонським стосункам початку ХХ ст.

<…>

Як добре відомо, в останній період турецької окупації Афону там помітна надмірна присутність росіян ([Неокліс] Казазіс1: набіг). Йшлося про великий успіх знаменитого панславістського руху, як і зовнішньої політики Росії, яка сформувалася після Кримської війни (1853-1854), була застосована в Палестині з метою зберігати контроль над православними установами та водночас зайнялася Святою Горою. У тогочасних  документах не бракує описів і свідчень про  інтриги  різних відомих діячів, але не про призначення у Монастир Св. Пантелеймона російського ігумена2 у 1875 році ([див.] Павлос Каролідіс3, [Герасим] Смирнакіс4 тощо), про хвастощі горезвісного російського посла в Константинополі Ігнатьєва, якому вдалося захопити монастир, а потім про стрімке збільшення кількості російських ченців на всьому півострові, з опорною базою у цьому ж монастирі св. Пантелеймона та двома скитами в додачу, ватопедським св. Андрія у Карієсі та пантократорським пророка Іллі, поблизу монастиря Пантократора (Вседержителя).  Впродовж усього того періоду спостерігається, між іншим. феномен, що мав постійну тенденцію до зростання, - це придбання за російські гроші багатьох келій (31 за [Мелетієм] Метаксакісом), які були зайняті численними російськими братствами, а ще ж і незліченних ісихастиріїв (монастирів, спочивалень).  Так, у 1910 році число росіян (якщо вірити [Іоанну] Мамалакісу) досягло 3496  чоловік  при загальній кількості 7425, в той час як за 100 років до того, на початку 19-го століття,  число росіян, якщо такі були,  було мінімальним. І з 3496 росіян у 1910 році близько 600 з них  окуповують скит монастиря святого Андрія, відомого як «Сараї». Це безпрецедентно стрімке збільшення  російського елементу супроводжується також відповідними обсягами будівництва, і, попри те що саме на Афоні впродовж дев’яти століть дотримувалися твердо стійких правил симетрії, за якісь десятки років зависочіли потворного вигляду храми, велетенські прибудови,  небачені готелі. Монастир Св. Пантелеймона більше нагадував державу, скити святого Андрія і пророка Іллі подвоїлися у розмірах порівняно з деякими афонськими монастирями, а їхні церкви не поступалися найбільшим храмам на Балканах, причому багато келій зі скромних осель перетворилися на багаті сучасні висотки.

Офіційна царська політика стосовно Османської імперії до 1912 року обмежувалася в основному  захистом прав власності російських ченців на Афоні.  Важливим кроком тут  було, скоріше, внесення у пункти Сан-Стефанської угоди в 1878 році статті про певний захист російських ченців, - це положення зустріло запеклу реакцію, і через кілька місяців, згідно з укладеною Берлінською угодою, було натомість сформульовано загальне положення в інтересах всіх ченців Афону, незалежно від їхнього походження.  Справи, однак, різко  змінилися завдяки нечуваному успіху грецької армії восени 1912 року у першій Балканській війні.  Підпорядкування Афону під православну владу розглядалося царською дипломатією за достатня підстава для того, щоб домагатися максимуму (optimum).  Як влучно висловився відомий на той  час Мелетій IV [патріарх] Константинопольський, про якого мова ще піде нижче: «Російський уряд, правду кажучи, не міг задовольнитися лише тим, що вже надбав. Ситуація була сприятливою для придбання чогось більшого.  Замість належної оцінки, як нова влада Святої Гори продовжує поважати права вихідців з Росії, він [російський уряд] воліє за краще домагатися  однакової влади (кондомініуму) з нею [владою святої Гори]».

Таким чином, одразу після грецької перемоги, росіяни на конференції великих держав, скликаній в Лондоні в середині грудня 1912 року, порушують питання про Афон, оскаржуючи виключний суверенітет грецького королівства. Це питання, про яке я згадував вище – дуже вагоме.  Дуже схематично [поясню], як для розуміння досліджуваного предмету, [що] вони висувають претензії щодо Святої Гори, прагнучи встановити там протекторат православних держав, і всі чудово розуміють, яким є співвідношення сил і влади між православними державами того часу (та й  сьогодні теж).  Можна також додати, що, за випадковим збігом обставин, в той самий час серед росіян вчиняється розкол - в Сараї та в монастирі святого Пантелеймона в зв'язку з єрессю «ім’яславців», на що у відповідь, або під приводом цього, туди на місце було відряджено російських чиновників.

Повертаємося до записок. Питання раптово виникає на початку січня 1913 року. Ісихій5 повернувся з монастиря, куди він їздив на свята, де пробув дванадцять днів, і з першого зібрання Священної Спільноти [він] усвідомлює разом з іншими делегатами, що тріумф, який вони пережили до свят, урочисті святкування та відчуття задоволення від того, що вони наразі  знаходяться у підпорядкуванні Грецького королівства,  - усе це ставиться під сумнів. Їм усім незрозуміло, що відбувається і про що йде мова, і коли потроху ситуація з’ясовується, записки  починають спричиняти справжній переполох. Негайно було покликано мудреців Афону, послано комісії до Афін і Фанару,  підготовлено  різкі меморандуми для кожного адресата, іде боротьба за все, щоб дати відсіч претензіям Росії. Для Святогорців ця історія означає, вочевидь, величезну загрозу як вчинити несправедливе повалення їхньої тривалої  історії, так і зведення нанівець усіх успіхів недавньої війни.

Записки Уповноваженого представника від першого дня 1913-го р., аж до жовтневих днів того самого року, заповнено цим безпрецедентним питанням. Я вибрав лише деякі показові уривки з особистих свідчень Ісихія (в книзі їх чимало).  Після того, як в середині січня Ісихій повідомляє, що «Іоакиму Іверському .... ввірено (скласти) проект меморандуму для вручення його… президентові, панові Венізелосу….такий (меморандум) пройде по всьому Священному Монастиреві по колу і буде затверджено грецькими 17 монастирями».  Меморандум було підготовлено 24 січня 1913 року і [його] вирішено передати комісії, членів якої визначено поіменно: «Іоаким Іверський, старець Харитон Кутлумуський та Варлаам Григоріатський».  Саме ця комісія, складена з трьох членів, і вирушає до Афін.

Тими самими днями Священна Спільнота стурбована перебігом теми про ім’яславців (ономатолатріїв). Так само і російський віце-консул прибуває на Гору та намагається напоумити насельників св. Андрія (Сараї).  Але, як пише стурбований Ісихій: «Сарайці перед віце-консулом виявилися непохитними, і той пригрозив їм, що російський уряд пошле  флот і армію, і  зроблять таке, що їм і не снилося.  На що ті (сарайці) відповіли, що ладні дати відсіч зі зброєю в руках.  Сьогодні Священна Спільнота послала комісію з’ясувати, коли вони можуть прийняти Священну Спільноту, бо вона хоче дізнатися про події, які відбуваються цьому скиті, - до комісії визирнув лише один росіянин з вікна і запитав, що їм треба і сказав забиратися їм  на свою роботу  і що їм нічого робити у скиту, і вони (члени комісії – прим.)  подалися геть".

Крім [російського] віце-консула, до Гори прибув, вдаючись до всіляких дипломатичних дій, російський дипломат Павло Манжуров.  Через місяць, 25.02.1913 р., Іоаким Іверський повертається сам, і інформує представників грецької монастирів в Лаврському Конаку [подвір’ї] (зустріч проходить там через хворобу Ісихія та його неспроможність пересуватися): «...Коли він сказав нам, що їм наговорили різні інші політичні друзі, один близький йому, інший далекий, і які причини вони навели супроти них .... він (Іоаким –прим.) наголосив, що згідно з інструкціями, які він має і від афінських друзів, треба негайно обговорити питання про  захист Вселенського Патріархату… і було прийнято рішення ... а ще він додав, що нам потрібно  послати в Лондон комісію ... Підходи до Патріархатів виясняться найперше після зустрічі з паном Манжуровим, щоб побачити, яку пісню він нам заспіває, а потім і вирішимо».

Через кілька днів ситуація погіршується: «З неофіційних джерел ми дізналися, що Манжуров заявить Лаврі та оголосить монастир російським, як і російськими скити в Монастирях і деякі келії у скитах, чи правда це чи,  не знаємо, тому про це не слід ніде говорити. Сама звістка нас приголомшила, і на початку скликаного надзвичайного зібрання було прийнято рішення: до патріархатів повинні вирушити Іоаким Іверський та Євдоким Ксіропотамський». І з питанням про єресі: «посольство Росії має намір послати флот з армією забрати своїх єресіархів з Сараї та Руського монастиря, що викликало у нас жах, щоб, бува, справа не приховувала якісь інші згубні цілі, для чого було вирішено дати відсіч такому кроку російського посольства, як такому, що суперечить статусові цього місця як осередку Патріархату та інших компетентних органів». Нарешті, в середині червня прибуває російський військовий корпус  і на початку липня садовить  єретиків на кораблі, що перевозять їх додому.

Звичайно, виняткова проблема  продовжує нависати.  Інший російський дипломат, Борис Серафимов, відвідує Святу Гору. Священна Спільнота розсилає листи-попередження до монастирів, аби там пильнувалися, та Ісихій своїми  пристрасними записками відповідно прагне інструктувати свій монастир. Дипломат прибуває до Лаври, але лавріоти не відчувають особливої проблеми щодо його питань про кількість їхніх ченців, у відповідь на відчай Ісихія, який пише 28.09.1913 р.: «Написане Священною Спільнотою про Серафимова свідчить ось про що: чи то мед тече з його уст, чи він уміє витончено поводитися і повернути все по-своєму, однак, навіть якщо він справить на Вас враження своєю поступливістю і віддасть у Сарайї приміщення з десятьма кімнатами, то таке влагодження справи відповідає його  бажанням і намірам.  Вже лише одне його запитання про кількість ченців Вашого монастиря мусить викликати у вас жах. Зрештою, час покаже».

У той самий час Афон відвідують владики, російські та грецькі.  Звичайно, найважливіша тут поява Мелетія Метаксакіса, згодом Вселенського Патріарха, а тоді митрополита Кітійського [Кіпрська православна церква], довіреної особи Венізелоса6, який прибув зі спеціальною місією. Ісихій пише від 28.09.1913 р. у зв'язку з позачерговим Зібранням, на яке був запрошений, щоб продемонструвати прихильність до грецької держави: «Вчора до мене навідався владика святий Кітійський .... поміж іншого він сказав мені, що, принаймні, більшість священних монастирів повинні відправити по два Настоятелі на позачерговий з’їзд...метою...буде справити якомога більше враження, і воно буде таким, коли ми  одразу  мов грім  загримимо телеграфами у Європу, що на Святій Горі зібралися  настоятелі і владики і провели такий-то референдум тощо».

Лавра відповідає без обговорення, але зрештою вирішує, щоб залишався один представник від кожного монастиря, в нашому випадку секретар Лаври, старець Корнилій.  Його руками було складено письмовий звіт про історичний факт з Постановою у записці Уповноваженого представника від 04.10.1913 р., з якого ви читаєте невеликий уривок: «вчора близько третьої години ранку  було проведено заплановану всенародну святогорську церемонію у святому храмі Протата, за присутності всіх ординарних і надзвичайних делегатів, впродовж якої … почався збір підписів на підтримку ухвали протоколу: свої підписи спочатку ставили надзвичайний делегат, а потім ординарний, крім представника Святого-Руського Монастиря, який разом з надзвичайним делегатом були відсутні у святому храмі, а в залі засідань свій підпис поставив лише надзвичайний делегат лише під протоколом, яким постановлено провести референдум і надіслати куди слід, після звернення святого Кітія, оскільки владика  тимчасово перебував на чужині, ми проспівали многоліття нашому королеві, а потім перейшли до Семінарії, де відбулося пригощення.  .... І стільки народу поприходило...неможливо проштовхнутися...ніколи не відбувалося такого ухвалення резолюції, якою проголошувалося об'єднання нашого священного  місця з нашою Матір’ю Грецією, був запрошений і Серафимов, але ми не знаємо, що він робить у Руському монастирі».

Резолюція зобов'язує надати і надає королю  Костянтину в Афіни комісію на чолі з головою Климентом. Зазначмо, що Климент  -  серб, бо ж сербський монастир Хіландар заселений сербами, як і Зограф -  болгарами: ці монастирі беззаперечно виступили спільно з рештою сімнадцятьма монастирями з приводу цього питання..

Увесь хід подій, здається, не вплинув на зусилля та наміри Росії.  І в листопаді 1913 року уряд Греції бере до відома рішення послів Лондонської конференції, яка не приймала всіх вимог Росії, але тим не менш, дозволяла й надалі підживлювати російські очікування, заявивши, що «Свята Гора буде автономною та нейтральною».

Дозвольте підкреслити: це рішення народилося та зросло за часів тодішньої всемогутньої російської дипломатії, яка зустріла категоричний, безумовний, пристрасний опір всіх без винятку тодішніх святогорців, крім, зрозуміло, росіян.

Хто б міг подумати після всього цього: в найближчі 4-5 років і із закінченням Першої світової війни і російською революцією настане цілковитий крах доти начебто всесильної російської присутності та зазіхань росіян на Святу Гору, і згадана вище ухвала про автономію, я б сказав, застаріла. Міжнародні угоди в Нейї (1919), Севрі (1920) та Лозанні (1923) поклали край будь-яким сумнівам з приводу монополії грецького панування. І в 1926 році воно регулюється конституційним положенням і ратифікацією Конституції, нарешті, в даний момент, статус Афона підпорядковано грецькому законодавчому полю.

У 1918 році число росіян було обмежено до 23% від загальної кількості у 1910 р., і залишилося лише 800 чоловік. Число росіян невпинно зменшувалося, і до 1950 року їх  було всього 65. У скиту св. Андрія, у якому в 1910 році проживало 600 російських ченців і з вікна якого російський монах прогнав гордовито Священну Спільноту, так і нічого не навчившись у 1913 році, бо вже  у 1970-х роках нікого там вже й не було.

Еволюція вийшла справді чудовою. На мій погляд, однак, на основі багатого досвіду минулого, це не чудово, але цілком очікувано те, що після чергового краху, розвалу Радянської держави, російська церковна політика активізується і щодо Афону.  Ми бачимо феномен, що повертається.  Зі схожими характеристиками методів, [але] з іншим плацдармом, бо сьогодні можливість прямого впливу існує тільки в монастирі Святого Пантелеймона, і то завдяки багатьом українцям, а насамперед ми по-особливому переживаємо це нині.  Перебіг подій дає нам право сказати, що в 1917-18 роках зусилля [на російську експансію] було призупинено, і що в 2018 році робляться спроби їх повторити.

Проблема, на мій погляд, однак, полягає не в інтерпретації російської церковної політики, її розмаху, мотивах і цілях – це потроху стає зрозуміло. Але що ми робимо, що робить Свята Гора? Як вона відповідає?  Чи достатньо висунути на передній план еллінство з історичними аргументами?  Чи воювати кількістю?  Чи потрібно ще щось сказати? 

Примітки редакції до статті:

1Неокліс Казазіс, видатний грецький історик, юрист, професор (1849-1936).

2Архімандрит Макарій (Сушкін), настоятель Свято-Пантелеймонівського монастиря на Афоні (1820-1889).

3Павлос Каролідіс, один з найвидатніших грецьких істориків кінця ХІХ – початку ХХ ст. (1849 – 1930).

4Ієромонах Герасим Смирнакіс (1862-1935).

Ісихій, проестос, представник Великої Лаври в Карієсі.

6Елефтеріос Кіріаку Венізелос (1864-1936) – грецький політик, кілька разів займав посаду прем’єр-міністра з 1910 по 1933 рік.

Зображення - сайт afonit.info