Як насправді відбувалось припинення розколу між РПЦ та РПЦЗ: відповідь на лист Албанського архієпископа – інтернет-видавництво Церкваріум
20
Вт., серп.

Як насправді відбувалось припинення розколу між РПЦ та РПЦЗ: відповідь на лист Албанського архієпископа

Моніторинг ЗМІ

Рейтинг користувача: 5 / 5

Активна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зірка
 

Історія все пам'ятає - на відміну від деяких предстоятелів Церков

Про схизму РПЦЗ з приводу відповідного послання архієпископа усієї Албанії Анастасія

Панайотіс Андріанопулос, редактор сайту Світло Фанару

Джерело Fanarion

Ексклюзивний переклад Cerkvarium

<...> ми не можемо обійти увагою тексти, надані Блаженнішим Архієпископом усієї Албанії Анастасієм, які дають підставу для вивчення.

Ми вже розглядали лист-відповідь до Вселенського Патріарха Варфоломія, який було оприлюднено на офіційному сайті Автокефальної Церкви Албанії під заголовком: «Про Українське питання. 2-а відповідь – Істина у любові (21-03-201)».

З приводу згадки Архієпископа Анастасія про Болгарську Схизму ми опублікували матеріали, взяті з офіційного Часопису Православ’я від 1935 року, де згадується увесь болісний процес відновлення Болгарської схизми, яка сталася у 1945 році. І зазначили, що як Вселенський патріарх, так і Єрусалимський Патріарх зверталися до церковних діячів Болгарії так, наче вони не перебували у схизмі і не були відлучені, називаючи їх згідно з титулами, по-канонічному, як до своїх щирих братів.

Сьогодні ми стоїмо перед іншим гострим питанням, про яке згадує Блаженніший  у листі до патріарха, так званою темою РЗПЦ, зазначаючи таке:

«Між іншим, випадок з українським питанням не має жодної аналогії з РПЦЗ. Вона пов’язана з відокремленням росіян у діаспорі від Російської Церкви, що існувала під радянським контролем. Не було ніяких відлучень, ні анафематствувань, і апостольське наступництво не піддавалося сумніву. Коли ж знесло течією атеїстичний режим, прийшло возз’єднання. Гідне уваги те, що усунення розриву відбулося на особливому священнодійстві і з бажанням відновлення доброго ладу всередині храму Спасителя».

Із завжди глибокою шаною до сивочолого Архієпископа Анастасія, пошлемося на історичні джерела, які засвідчують і доводять, що випадок з РПЦЗ являв собою Схизму, як і всі інші речі у випадку з Українською Церквою, і улікування якої [РПЦЗ], звісно, відбулося у спосіб винятково проблематичний з церковного та канонічного погляду. Тобто, якщо комусь заманеться стверджувати, що існує різниця між питанням РПЗЦ і українським питанням, то ця різниця виявиться радше антиподом (протилежністю) того, що хоче відзначити Блаженніший.

Але давайте по черзі.

У своєму листі (посланні) Блаженніший стверджує, що у випадку з РПЦЗ «не було жодних відлучень, жодних анафем не виголошувалося, і апостольське наступництво не підлягало сумніву». Тобто, він вважає, що не існувало церковних покарань, які позбавляли чинності і дієздатності кліриків РПЦЗ, бо це ключове питання. Отже, якщо у всі ці часи РПЦЗ функціонувала самостійно і за межами Російської Церкви, таїнства і священство духовенства були канонічними та дійсними, то щось подібне можна було б і стверджувати, якби насправді не існувало відповідних церковних покарань з боку Російської Церкви, від якої вона [РПЦЗ] відкололася неканонічним чином. Одначе, чи  справді справи виглядають таким чином? 

22 червня 1934 року Митрополит Коломенський Сергій Страгородський (як Місцеблюститель тодішнього Патріаршого Престолу, а з 1943 року – Патріарх Московський) разом із Синодом Російської Церкви, на якому він головував, видали такий Акт, яким засудили призвідців Схизми, від яких і вийшла так звана РПЦЗ, і які знайшли притулок і «гостинність» у Сербській Церкві, у сербському місті Сремські Карловці:

«1. Закордонних російських архієреїв і кліриків так званої Карловацької групи, що повстали на своє законне Священноначаліє і, незважаючи на багаторічні умовляння, продовжували перебувати у розколі, піддати церковному суду за звинуваченням у порушенні правил Святих Апостолів 31, 34, 35; Двократного Собору 13-15 і інших з усуненням обвинувачених надалі до їх каяття або до рішення про них суду від церковних посад (якщо такі вони займають).

2. Заборонити у священнослужінні Преосвященних: колишнього митрополита Київського Антонія [Храповицького], колишнього архієпископа Кишинівського Анастасія [Грибановського], колишнього архієпископа  Забайкальського Мелетія [Заборовського], колишнього архієпископа Фінляндського Серафима [Лук'янова], колишнього єпископа Камчатського Нестора [Анісімова], а також єпископа Тихона (Лященка), єпископа Тихона [Троїцького], який очолює карловчан в Америці, і єпископа Віктора [Святіна] - у Пекіні.

3. Попередити православних архіпастирів, клір і мирян, що ті, хто входить у молитовне спілкування з розкольниками, які беруть від заборонених Таїнства і благословення, підлягають за церковними правилами однаковому з ним покаранню».

Наведений вище Акт про засудження Схизматиків карловчан (пізніше РПЦЗ), ухвалений канонічною Російською Церквою на чолі з Митрополитом Сергієм, був доведений до відома і всім Предстоятелям помісних Православних Церков. Відтак це був акт універсальної сили для Православної Церкви у всьому світі. Єдиний, хто протидіяв цьому вироку, був тодішній Сербський Патріарх Варнава, бо, як ми сказали, колискою схизматиків РПЦЗ було сербське місто Сремські Карловці, і всі ці дії почалися під «парасолькою» Сербської Церкви… Митрополит Московський Сергій надіслав тоді Сербському Патріархові Варнаві суворого листа, в якому погрожував йому, що припинить євхаристичне спілкування з ним, якщо той не поважатиме ухвали Російської Церкви: «Якщо Ваша Святість проігнорує цей мій лист, продовжуючи засвідчувати у молитві і взагалі Своє спілкування зі схизматиками, то це означатиме, що між нами припинено будь-який євхаристичний зв’язок». (Конкретна позиція Сербської Церкви, яка впродовж багатьох десятків років ігнорувала канонічний лад Церкви, і перебувала у спілкуванні з РПЦЗ, вартує окремої уваги, з огляду, звичайно, на нещодавнє рішення Священного Синоду Сербської Церкви стосовно українського питання).

Зрозуміло, ненависть і ворожість між канонічною Російською Церквою і розкольницькою РПЦЗ засвідчується характерною обставиною, яку описав відомий ієрарх Російської Церкви у Лондоні Антоній Сурозький:

«Через багато років, десь у 1949-1950 роках, я опинився тут як священик і познайомився зі священиком з Церкви у діаспорі (РПЦЗ), який тепер є її головою, з Митрополитом Віталієм. Він був настоятелем тієї громади, а я іншої. На той час ми ділили храм. Після кожної моєї служби він робив освячення у храмі, у заведений спосіб освячення, як це робили схибнуті розумом схизматики. Я ж вирішив познайомитися з ним і пішов до нього… Я думав, що навряд чи він прийме мене як годиться, і вирішив не дозволити йому зустріти мене неприязно, і щойно він увійшов у кімнату, де я був, то я йому сказав: «Отче Віталію, Христос серед нас!» - той не мав що сказати, як лише: «і є і буде». І одразу ж пішов геть. Пізніше ми зустрічалися приблизно раз на місяць і коли трохи зблизилися між собою, я його запитав: «Отче Віталію, яка у вас думка про мене?». А він мені: «Знаєте що, раз ви правдива людина, я відповім одразу ж. Якби я хотів бути шляхетним, я б сказав, що ви не священик, але скажу правду: ви священик сатани…» (джерело: тут).  

Про тактику щодо розкольників, обрану Московським патріархатом, саме до росіян у діаспорі, дивіться на свідчення викладача (професора) Кіріака Пападопулоса, що їх ми опублікували кілька місяців тому на Φως Φαναρίου тут

З викладеного вище навіть малообізнаний збагне, що РПЦЗ була схизматичною Церквою, засудженою церковними покараннями з боку Російської Церкви, а відтак усі звершувані нею священнодійства не мали чинності згідно з канонами Церкви. Ба більше, нечинними були і рукопокладення, що їх здійснювали ці ж схизматики впродовж принаймні 70 років, тобто починаючи з офіційного осуду їх аж до часу відновлення євхаристичного зв’язку з Російською Церквою, що відбулося у 2007 році. Тому, ще раз ставимо питання, яка різниця, яку досліджує Блаженніший Архієпископ Албанський Анастасій, щоб твердити у згаданому вище листі: «Між іншим, випадок з Українським питанням не має жодної аналогії з РПЦЗ».

Другий пункт посилання Блаженнішого, що потребує особливої згадки, такий: «коли ж знесло течією атеїстичний режим, прийшло возз’єднання. Гідне уваги те, що усунення розриву відбулося на особливому священнодійстві і з бажанням відновлення доброго ладу всередині храму Спасителя».

Очевидно ж, повз уваги Блаженнішого пройшов той факт, що возз’єднання РПЦЗ з Російською Церквою не стався «коли знесло течією атеїстичний режим» (розвал Радянського Союзу стався  у 1991 році), а через цілих 16 років, 2007 року. І як писав Вселенський патріарх у Своєму Посланні від 20.02.2019 року до Архієпископа Албанії, це возз’єднання відбулося «під великим політичним тиском». Тому й відновлення, між іншим, спілкування між Російською Церквою і розкольниками з РПЦЗ відбулося у незнаний спосіб для православної еклезіології. А до того ж ми не наводимо ніде свідчення чи документу про здійснення «особливого священнодійства і бажання відновити лад всередині храму Спасителя», як пише Архієпископ Анастасій.

Насправді ж ідеться про підписання «Акту», угоди від 17 травня 2007 року, на свято Вознесіння Спасителя, у святому храмі Спасителя у Москві, між тодішнім Патріархом Московським Алексієм ІІ і тодішнім Першоієрархом  РПЦЗ, Митрополитом Східної Америки і Нью–Йорка Лавром (Шкурлом).

Фото Kremlin.ru, CC BY 4.0, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=10229737

Урочисте підписання Акту про канонічне спілкування у Соборі Христа Спасителя. Москва. Зліва направо: протоієрей Олександр Лебедєв, Першоієрарх РПЦЗ Митрополит Лавр, Патріарх Московський і всієї Росії, протоієрей Миколай Балашов, 17 травня 2007.

Прийняття схизматиків Російською Церквою не відбулося у канонічний спосіб, як це визначає Передання Церкви. Тобто не було каяття… і прийняття помилки з їхнього боку, ні відповідного прохання до Російської Церкви, (як це наприклад сталося у випадку з улікуванням Болгарської схизми), ні видання відповідної Синодальної ухвали Російської Церкви про те, що вона прощає їм (розкольникам), і поновлює у ступені їхнього священства і визнає їхні таїнства. А відбулося це з підписанням однієї угоди між двома рівнозначними і згідними сторонами, так, наче не відбувалося нічого майже століття між ними, ніякого розколу і взаємної ворожнечі. Сам зміст цієї угоди, звичайно, показує, що йдеться більше ніж про предмет політичного обміну і менше про церковне улікування схизми. І напевне ж були зроблені і поступки, «під великим політичним тиском», з боку Російської Церкви, яка зобов’язалася сісти за один стіл і підписати, як рівний з рівним, угоду з ними, кого вона майже століття піддавала осудові як розкольників, і не визнавала жодного таїнства і жодної законної підстави їхнього існування.

Насамкінець, Архієпископ Анастасій пише ще дещо, що не відповідає подіям 17 травня 2007 року у Соборному Храмі Спасителя у Москві. Він зазначає, що відбулося особливе (спеціальне) священнодійство для приєднання  схизматиків.  Цим він намагається сказати, що сталося щось схоже на відновлення Мелетіанської схизми, коли клірики були поновлені у священство «простим покладанням рук (хіротесією) з молитвою». У випадку з РПЦЗ не відбувалися ані рукопокладення, ані молитви для підтвердження «кожного у своєму священичому чині» Московським Патріархом. Московський патріарх після підписання угоди просто виголосив загальну молитву про єдність, не сказавши, природно, і не зробивши навіть натяку на те, що молиться за… зішестя Святого Духа на схизматиків, оскільки Він утверджує і робить чинними їхні рукопокладення. Звичайно, одразу ж після цього, лише з єдиним підписанням Угоди обидві возз’єднані сторони, Російська Церква і РПЦЗ, подалися на першу спільну літургію у Храм Христа Спасителя.

Отже, «священнодійство», яке згадує Архієпископ Албанський, було підписанням Акту про Возз’єднання. Але ж, підписання домовленості не являє собою «священнодійства» і, певна ж річ, не реабілітує схизми у «таємничий спосіб». У випадку з улікуванням українського питання оскаржувана допомога з боку Константинопольського Патріархату була висловлена, ще до спільного служіння, Всечесним Патріаршим Посланням до двох перших зі зцілених схизм, у якому схвалюється, виходячи з принципу людинолюбства, відновлення (реабілітація) і прощення живим і померлим, як цього вимагає церковна практика.

Викладеного вище, гадаємо, достатньо для того, щоб кожний доброзичливець збагнув, що зцілення схизми в Українській Церкві Вселенським Патріархатом відбулося згідно зі Священними Канонами і Устроєм Церкви, на противагу тому, що сталося у «зліпленні» між Російською Церквою і Схизматичною РПЦЗ.

А що достеменно являє собою нині ця РПЦЗ, - цього навряд чи хтось скаже з певністю, спираючись на православну еклезіологію і читаючи уважно текст Угоди між двома сторонами (оприлюднено на сторінці Російської Церкви). Вона не є ані «Автокефальною» Церквою, ані канонічною частиною Російської Церкви. Становить своєрідний (sui generis) випадок вимушеного співіснування, що будується лише на національній єдності росіян у світі.   

Теми російської діаспори, зокрема, у часи комунізму, дуже широкі і різноманітні. От мені спадає на думку і дещо цікаве, що має стосунок з тим поважним Митрополитом Антонієм Сурозьким.

1974 року, коли великий письменник Олександр Солженіцин був видворений з Радянського Союзу, і підданий наклепам з боку російських митрополитів, митрополит Антоній написав відкритого  листа, опублікованого у лондонській Times.  У цьому листі він писав таке: «Як голова Російської Православної Патріаршої Церкви у Західній і Північній Європі, я бажаю, від свого імені особисто та всього духовенства і віруючих повідомити про заяву проти Солженіцина, які розміщено у листі Митрополита Серафима Крутицького і Коломенського», і додає, «жодним чином не будучи зрадником своєї батьківщини, Солженіцин показує глибоку відданість і любов аж «до смерті» за Росію, з непохитною боротьбою за людську гідність, правду і свободу». Він наголошує також, що хто погоджується з митрополитом Серафимом, той «потрапив в оману». (див. кандидатську роботу о. Іоанна Пальмера про митрополита Антонія Сурозького).

На завершення [скажемо, що] Російська Церква має ще пройти великий шлях до канонічності й істинної еклезіології. Випадок з Україною показав її дуже слабкі сторони, які потребують  доброчесності і відваги для свого змужніння. Молімося!

Примітка Cerkvarium. Додатково з нюансами тих подій можна ознайомитись в Живому журналі на сторінці протодиякона Андрія Кураєва

SEO продвижение сайта - LUXEO Работа за границей