10
Пн., груд.

Митрополит Стефан (Естонська автономна Церква): Православна Україна стане автокефальною

Моніторинг ЗМІ

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

На думку представника Константинополя в Естонії, патріарх Кирил ставить себе в ситуацію розколу

Живко Панєв, викладач канонічного права та історії Помісних Церков в православному богословському інституті Святого Сергія в Парижі, настоятель парафії Владичиці і Богородиці Шавіль поблизу Парижа, виклав на сайті orthodoxie.com текст з роздумами про становище Православної Церкви в Україні митрополита Стефана (Хараламбідіса), предстоятеля Естонської  автономної Церкви, що перебуває в юрисдикції Константинопольського Патріархату.

"Нині не є таємницею та обставина, що Константинопольський Вселенський Патріархат вирішив надати автокефалію православним християнам України (ухвала Синоду від 20 квітня 2018 року). Ця ухвала є його винятковою відповідальністю (канони 9, 17 та 28 4-го Вселенського Собору).

Ця ухвала  практично відображає той стан речей, що склався в Україні за 25 років: церква, що носить назву «канонічна», під юрисдикцією Московського Патріархату і дві юрисдикції для церков, іменованих «розкольницькою», на чолі з Патріархом Філаретом і митрополитом Макарієм. Під питанням і дуже суворим випробуванням стоїть, відтак, зв’язок між усіма тими людьми, хто в цій країні сповідує православну віру. І не тільки тому, що, виходячи з уявлення про суспільне благо, такий стан справ загрожує  нескінченною кризою, ставлячи під удар стосунки між віруючими. Потрібно бути сліпим або небезпечно байдужим, щоб не визнати, що насильство та зловживання, яких наші православні брати та сестри в Україні зазнають майже щодня,  є неприйнятними, нестерпними  і невиправданими.

Патріарх Варфоломій, який є зверхником всього православ’я, не може дозволити собі зберігати мовчання і залишатися осторонь від цих подій. У нього, звичайно, немає тимчасової влади, але на ньому лежить виняткова відповідальність та обов’язок  вживати заходів з метою забезпечення єдності, вселенськості і миру у лоні православ'я;  наприклад, з цією метою скликати інші Православні Церкви; зрештою, слугувати рятівним якорем для всіх спільнот у випадку надзвичайно загрозливої ситуації. Адже примат Вселенського Константинопольського Патріарха  - це не порожній звук або формальна почесть, або щось на кшталт «Східного папства», як деякі поважні  керівники православних церков, не втомлюючись, називають таку зверхність над urbi et orbi (над містом і світом - прим.). Цей примат не претендує на те, щоб запропонувати Православній Церкві "вселенського єпископа". Але, як підкреслює православний і визначний богослов Іоанн Мейєндорф,  Православна Церква, безперечно,  не може заперечувати  необхідність у керуванні вселенським єпископатом або ж потреби у тому, щоб мати певного представника першого патріарха, його, так би мовити, перші уста, як неминучу умову для здійснення соборності. 

Не ображайтеся на деяких з них: нині, коли православні українці переживають надто неспокійні і прикрі часи, Православна Церква не може обійтися без такого мудрого керівництва, як реально авторитетного Вселенського Константинопольського Патріархату. Тому мало сказати, що Вселенський патріарх - це просто перший серед рівних (primus inter pares). Це надто вагомий "політичний" аргумент, з огляду на послаблення його авторитеу, аргумент, який не залежить від будь-якої канонічної або екклезіологічної засади. Надана йому честь обумовлює його відповідальність та реальні прерогативи. А тим, хто не хоче нічого і чути, нагадаємо, що цей примат стосується тільки Константинопольської Церкви, що визначено канонічними положеннями, як і обумовлено тривалим історичним досвідом, і не було бажанням того чи того візантійського імператора або того чи того царя. Жодна громадянська  або релігійна організація, якою б впливовою вона не була, не має права перекручувати або, керуючись власними потребами, тлумачити по-своєму те,  що з вірою ухвалили наші святі і богоносні  Отці і Бог на Вселенських Соборах. 

Де-юре Київська Русь після хрещення київського князя Володимира 988 року опинилася у церковній юрисдикції Вселенського Константинопольського Патріархату. Крім того, Константинополь ніколи не визнавав анексії Київської Мирополії 1686 року Синодом Російської Церкви після вторгнення російської імперії у Лівобережжя, що на лівому березі Дніпра. Єдиною поступкою, зробленою  тодішнім Вселенським патріархом Діонісієм IV,  був дозвіл Московському  митрополитові (у тексті – прим.) висвячувати митрополита Київського за неодмінної умови, що сам Патріарх Константинопольський поминатиметься на кожній літургії. Зберігся і документ, що підтверджує цю умову. Нещодавно його було знайдено в оригінальному грецькому варіанті в Парижі  (у «Посланні патріарха Діонісія IV  російським царям Петрові і Софії Олексійовичам» - Москва 1826) , підтверджуючи усім змістом, що  з боку Російської Церкви  це є анти-канонічний акт, з яким і донині Вселенський Патріархат не змирився. 

Ініціатива, проявлена Святішим Варфоломієм, з метою покласти край такому становищу, в чому відграє вагому участь його авторитет, одразу ж  виявила на міжнародному рівні нездатність Російської Православної Церкви виробити, особливо після падіння комунізму в 1991 році, бодай незначні пропозиції і бодай якусь прийнятну перспективу, які могли б покінчити з розділенням між місцевими православними юрисдикціями і остаточно усунути існуючий розкол. 

За словами Антуана Аржаковського(на Симпозіумі ЦВК - Кіпр, 8-10 листопада 2017 року), три чверті з 25 мільйонів українських православних християн в даний час перебувають під юрисдикцією Київського Патріархату на чолі з Патріархом Філаретом. Крім того, за оцінками, з решти  близько чверті осіб, що залишаються вірними (Московському патріархату під чолі з митрополитом Oнуфрієм та церкві, що носить назву автокефальної, на чолі з митрополитом Макарієм), -  понад 75% з них приєднаються до цієї нової церковної структури, яка завтра  називатиметься: "Українська Автокефальна Православна Церква".

Безсумнівно, анти-канонічна конфіскація Російською Православною Церквою  того, що було в Україні (1686), до чого, на жаль, додалися нині анексія Криму Росією і військова окупація Донбасу, сьогодні обернулися проти Неї, мов бумеранг, що, повертаючись до відправної точки, може серйозно влучити у свого стрільця, якщо той не проявить пильності.

Рішення Патріарха Кирила Московського і Священного Синоду розірвати спілкування з Патріархом Варфоломієм мене сильно вразило, але зовсім не здивувало. Якщо порівнювати цю ситуацію з тією, яка мала місце в Естонії 1996 року, то вона лише більше пригнічує. Адже тоді, зрештою, для розв’язку естонської кризи ми дійшли порозуміння і угоди у Цюріху впродовж того самого року, запропонувавши конструктивне рішення, яке уможливило б у майбутньому співіснування місцевих юрисдикцій (Константинопольської і Московської), якби його поважала б і інша сторона. Збігло понад двадцять років. І виявляється, що ця угода втратила чинність і не застосовується лише через нездатність Московського Патріархату втілювати її на ділі.

З поваги до особи та діяльності патріарха Кирила, я не хочу нині сперечатися з цього приводу. Але я не можу обходити мовчанкою ту обурливу поведінку, тепер класичну в його Церкві, маю на увазі переривання спілкування з такою легкістю, щоб чинити тиск лише з метою задовольнити свої забаганки. Впродовж двох років Патріарх Кирило зробив дві важливі помилки. По-перше, він не взяв участі у великому і священному Всеправославному Синоді на Криті (2016 р.); по-друге, знову розірване, після інциденту в Естонії, спілкування з Патріархом Варфоломієм.

Але ж хіба невідомо те, що ми у такому разі піддамо, у разі розірвання євхаристійного спілкування, ризику роздробити Церкву Христову, і що кожна церква і всі разом утворюють єдину Церкву? Перервати спілкування зі Вселенським Патріархом Константинопольським (авторитет якого було обгрунтовано і затверджено такими канонами Вселенських Соборів: 3-м ІІ-го Вселенського собору, 28-м ІУ Вселенського собору, 36-им Трульського) означає порвати з єдністю місцевих Церков у тілі однієї Православної Церкви. Додам іще, що канонічна традиція не пропонує жодної альтернативи, окрім заходів суворості (акривії) у питанні еклезіології, хоча на даний час вона постійно порушувалася. Отже, Константинопольський Вселенський Патріарх як охоронець цієї акривії повинен виступити на захист її і подбати про її справедливе застосування.

Нездатність визнати Патріарха Варфоломія як «протос (першого)», відмовившись в останній момент поїхати на Критський Собор і тепер розірвавши спілкування з ним, вже ставить патріарха Кирила в ситуацію розколу. Як людина свого інтелекту і свого сану не бачить чи не розуміє цього? 

У випадку з Естонією перший крок було зроблено  Константинополем, і честь йому і хвала за те, що зло не поширилося. Але в нинішньому випадку, що може статися з огляду на те, як починаючи з 2004 року Російська Церква постійно дратує і принижує Константинополь, применшуючи раз-по-раз авторитет Вселенського Константинопольського Патріарха з очевидною метою перетворитися на третій Рим?

Православна Україна стане автокефальною, це очевидно. Пророцький жест Варфоломія принесе свої плоди у тривалій перспективі, особливо, зважаючи на той факт, що "вона є її пряма донька, живий плід її місіонерської праці та місце майбутнього примирення з Московською Церквою" (Антуан Аржаковський цит. м.).

+ Стефан, Митрополит Талліннський  і всієї  Естонії".                     

Ексклюзивний переклад з французької - Cerkvarium