Коронавірус змушує церкви України змінюватися. Що з цього вийде? – інтернет-видавництво Церкваріум
25
Нд., жовт.

Коронавірус змушує церкви України змінюватися. Що з цього вийде?

Моніторинг ЗМІ

Рейтинг користувача: 5 / 5

Активна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зірка
 

Церкви стоять перед серйозною кризою, яка здатна суттєво змінити уявлення суспільства про роль церкви

Джерело: Радіо Свобода

Автор – Дмитро Горєвой

Поширення коронавірусу, що спричиняє захворювання COVID-19, змусило державу запровадити безпрецедентні заходи безпеки. В Україні нині зачинені розважальні заклади, кафе, ресторани, крамниці, словом усе, окрім аптек та продовольчих магазинів. Кабінет міністрів також обмежив діяльність церков та релігійних організацій. На час карантину молитовні зібрання повинні бути обмеженими кількістю не більше від 10 людей. Однак у середовищі українських вірних тривають значно глибші та витонченіші дискусії.

Одна з головних тем – чи може церква, як сакральний простір, бути місцем передачі вірусу? Видається так, що зараз вже ніхто не сприймає храмовий простір як крейдяне коло з гоголівського «Вія», що здатне захистити від будь-якої нечисті. Більшість вже навіть погодилась з думкою, що на поверхні ікон чи скла, яке їх захищає, можуть збиратися бактерії. Про це опосередковано свідчать рекомендації українських церков або взагалі утриматись від цілування образів, замінивши це на поклін, або на протирання ікон спиртовими розчинами. Перший спосіб запровадили у ПЦУ та УГКЦ, другий в УПЦ (МП).

Причастя vs вірус

Проте головні дебати не про це. Найбільше списів зламано навколо теми причастя. Для православних та католиків причастя – це найголовніше церковне таїнство. Відповідно до офіційного віровчення обидвох церков, у цьому релігійному дійстві присутні реальні тіло і кров Ісуса Христа, які перебувають під виглядом хліба та вина.

І все б нічого, але сам спосіб причастя не завжди є гігієнічним. Це більшою мірою стосується православних, та меншою мірою католиків. Останні, що латинського, що візантійського обряду, приймають причастя майже без контакту церковної ложки з ротовою порожниною. Для цього людина підходячи до священика закидає голову назад та широко розкриває рота, а панотець обережно вкидає причастя. У православних по-іншому. Там священник вкладає людині ложку до рота і та з’їдає причастя так само, як і будь-яку іншу їжу, яку люди споживають столовими ложками. І так однією ложкою причащають всіх.

Так ось, православні віруючі реально розділилися на два табори – одні вважають, що тіло і кров Ісуса можуть передати вірус, а інші це категорично спростовують та взагалі вважають богохульством. Примітно, що віряни навіть не сперечаються, чи дійсно вино і хліб є тілом і кров’ю Ісуса?

Прихильники першої групи вважають, що причастя не є дезінфектором та не працює за принципом хлорки, а тому вірус може передатися через ложку. У богословів, які поділяють цю думку, більш вишукане обґрунтування. Оскільки причастя є тілом і кров’ю Ісуса, а він був боголюдиною, то і причастя має, як божественні, так і людські якості, а отже може переносити вірус.

Православний магізм

Представники другої групи не погоджуються з цими аргументами, на противагу приводячи церковний досвід – мовляв завжди всі причащалися і ніхто не хворів. При цьому вони наводять цитату зі Святого Письма «По вірі вашій нехай буде вам» (Мт. 9:29).

Аналітики вже охарактеризували цю суперечку, як протистояння «міського» та «сільського» православ’я. Розділення звичайно ж не географічне, а в сутності та принципах. Що є ядром християнської релігії: цінності чи магізм ритуалів?

На жаль, магічне сприйняття поширене не тільки серед православних вірян, але і у значної частини духовенства та єпископату. Причина – низька якість духовної освіти. Перебуваючи поза канонічним спілкуванням, представники УПЦ КП та УАПЦ не мали можливості їздити на навчання до закордонних духовних шкіл. Та й внутрішня ситуація у цих церквах цьому не сприяла. Філарет не любив «дуже розумних», бо не терпить конкуренції, а в УАПЦ було стільки проблем, що їм було не до якості духовної освіти. В УПЦ (МП) з освітою було трохи краще, але загальний напрям розумних потрібно було використовувати проти конкуруючих церков, а тому на широке релігійне просвітництво належних сил не вистачало. В нас, на жаль, ще більшість підручників для семінаристів – дореволюційні. Я маю на увазі події 1917 року. То що ж ми хочемо від нашого духовенства та єпископату?

Нова реформація?

Пандемія коронавірусу схоже може вплинути на релігійне середовище набагато сильніше, ніж просто дискусія про причастя. Церкви впритул наближаються до серйозних дебатів, які стосуватимуться самого їхнього фундаменту. Що є церква? Для чого є церква? Раніше ці питання хвилювали обмежене коло богословів, оскільки широкі маси задовольнялись ритуальним.

Із введенням карантину, коли значна кількість храмових споруд буде закрито, а богослужіння перейде в онлайн. Про що церква може говорити онлайн? Чи готове духовенство не тільки звершувати ритуали, але й давати людям сенси? Карантин вимагатиме нового проповідництва. Причому не банальної риторики про те, що можна у піст, а чого не можна. І не загальні фрази про необхідність покаяння. Люди чекатимуть порад щодо дуже матеріальних питань – хтось втратить близьких через пандемію, хтось збанкрутує, а когось звільнять по скороченню. На ці всі душевні переживання треба буде давати відповідь. І відповідь онлайн, де увага людини значно менш концентрована ніж у храмовому просторі. У цих умовах церквам прийдеться наново обґрунтувати актуальність таїнств та ритуалів.

Я не виступаю проти церковних ритуалів і не закликаю їх скасовувати, я лише зазначаю, що церкви очікує серйозна дискусія. Що є головним, а що другорядним? Що основа віри, а що пізніше нашарування? Що у церкві від Христа, а що – результат соціокультурного розвитку Античності, Середньовіччя, Просвітництва, Нового та Новішого часу?

Я розумію, що у пізній Античності та Середньовіччі вином дезінфікували рани, але чи це привід зараз стверджувати, що таїнство соборування реально покращує фізичне здоров’я та лікує від фізичних хвороб? Якщо соборування чи причастя не зміцнюють здоров’я (а саме за тим йшло 90% вірян), то для чого тоді ці таїнства?

Сенс чи форма? Цінності чи ритуали? Ставлення до ближнього чи свічка? Відповіді на ці питання, причому саме у такому антагоністичному формулюванні, – ось найбільший виклик церквам в епоху коронавірусу.

І повірте мені, питання мови богослужіння, хусток, лавок чи календаря релігійним інституціям здаватимуться квіточками, у зв’язку з дискусіями про глобальне – що є Церква?

P.S. Чим скоріше та чи інша релігійна інституція зрозуміє глибину викликів, які перед нею постали, – тим краще для самої такої релігійної організації. І так, ми на порозі євангелізації (або як кажуть супротивники цього процесу – протестантизації) православ’я. І схоже цей процес невідворотній.