Кінець "російської весни" світового православ'я – інтернет-видавництво Церкваріум
20
Ср., лист.

Кінець "російської весни" світового православ'я

Моніторинг ЗМІ

Рейтинг користувача: 5 / 5

Активна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зірка
 

За що боролись, на те й напоролись

Тетяна Деркач для РІСУ

Собор Єрархії Елладської Церкви, що зібрався 12 жовтня цього року, здається, накрив мідним тазом всі безпрецедентні спроби Росії блокувати визнання ПЦУ. Не будемо повторювати все, що писали про це у чисельних статтях аналітики, богослови, релігієзнавці та навіть політологи. Рубікон перейдено.

Найцікавіше починається саме зараз. Якщо пройтись по телеграм-каналах, що відверто симпатизують Московському Патріархату, можна побачити дивовижну трансформацію свідомості. Стадія гніву перейшла у стадію торгу на українському фронті. «Телеграм-канали – це як паркан, навіщо аналізувати все, що пишуть на парканах?», — скаже читач. Але не у всякого паркана 5-10 тисяч фоловерів, погодьтесь. Раніше скептично ставились до записів у фейсбуці, тепер саме там живуть церковні інфлюенсери, яких цитують серйозні медіа.

Найголовніше питання, яке зараз мусується в промосковських телеграмах – «за що нам це, і де ми так нагрішили?». Чому всі, хто роками російський мед їв, російський кагор пив, обітниці вірності давав, — тепер вичікують і не кидаються на грецьку амбразуру? Де прорахувалось керівництво РПЦ, коли базувало свою наступальну політику щодо Фанару? Чому не спрацювали ані погрози розколом світового православ’я, ані погрози причавити «нахабство» Вселенської Патріархії якимсь всеправославним собором? Була остання надія – на Афон. Який, на думку росіян, без їхніх грошей та їхніх паломників просто пропаде. Але Афон достойно і без скандалу прийняв Вселенського Патріарха. Проросійські медіа почали судомно підраховувати, хто з представників святогірських монастирів був на зустрічі з Патріархом Варфоломієм. Не дорахувались когось – Афон наш. Знайшли згодом недорахованого – Афон пав. І ти, Ватопеде? І ти, Хіландаре? І ти, Россіконе? А, ні, Россікон ще наш.

Друге питання: а яку ж мету переслідувала РПЦ, з головою занурившись в боротьбу з Фанаром і зануривши туди всі помісні Церкви? Довести нарешті, що Вселенський Патріарх – єретик? А в чому єресь? В «фанарському папізмі»? Цей богословський марш-кидок на Стамбул викликає подив, адже РПЦ визнає Римо-Католицьку Церкву канонічною (тобто, такою, що має апостольську спадкоємність), а її таїнства – дійсними, хоча і без співслужінь та співпричастя – попри всю її «єресь папізму». Це вже навіть якщо не починати дискусію про різницю між владою та авторитетом. Ніхто не буде визнавати Вселенського патріарха єретиком, бо багато хто завдяки цьому «папізму» має те, що має. Адже, наприклад, якщо б не «папізм» одного Вселенського Патріарха, ходив би інший Патріарх з титулом «Александрійський і всього Єгипту» без Африки. І якби не «папізм» ще одного Вселенського Патріарха, Антіохійський Патріархат в Америці не мав би монополії над арабською діаспорою.

Затвердити власну першість та виключне право нав’язувати своє розуміння «чистоти православ’я»? Тоді це той же «папізм», тільки вигляд збоку. І довести, що московський догматичний папізм кращий за адміністративний фанарський, буде важко. Як і пояснити іншим помісним Церквам, що без росіян їхнє православ’я якесь неправославне. Конструкт «Росія як гарант канонічної конституції» нікому не цікавий, а особливо грекам.

Переформатувати всю систему міжправославних стосунків? Тоді Україна – це тільки привід для боротьби за ресурси, і жодними канонами, церковними традиціями та еклезіологією тут не пахне. Тоді треба чесно визнати, що існуюча архітектура цих стосунків не влаштовує РПЦ, яка звикла до простої схеми «товар – гроші – товар» («ми заплатили – ви взяли під козирок»). Така собі контрольована соборність.

І ось тут московські інфлюенсери починають усвідомлювати, що високих богословсько-канонічних цілей РПЦ в цій війні не мала і не може мати. За її спиною в цій боротьбі не стояла жодна еклезіологічна правота. Мова йшла лише про монополію в Україні, і все. Банально і приземлено: без України РПЦ втрачає своє домінуюче положення. Це як з «російською весною»: починалось все з закликів відстояти вищі православно-цивілізаційні цінності, а закінчилось віджатим бізнесом, комендантським часом та гуманітарною допомогою. Так чому б тоді не визнати можливість «естонського сценарію», якщо шкурка вичинки не варта? Тим більше, що цей простий жест ввічливості може повернути РПЦ імідж шляхетного миротворця з врівноваженою психікою. Нехай гречка, аби не суперечка. Чи не так поводився Константинополь, коли Росія віджимала у нього канонічні території? Настав час для Росії повернути боржок.

Як би не вихваляли придворні пропагандисти рішення Синоду РПЦ не розривати євхаристійних стосунків з Елладською Церквою, воно вже є актом капітуляції. Як визнав один єпископ УПЦ МП, «розрив євхаристійного спілкування – це дія дипломатично-дисциплінарного характеру у взаєминах Церков». А якщо ця дія не дає ані дипломатичних, ані дисциплінарних результатів, то навіщо город городити?

Тут не треба забувати й ще один важливий фактор. Трансфер політичної влади в Росії, про який вже говорять певний час, не в останню чергу призведе до того, що цинічно називається «утилізація старих еліт». Патріарх Кирил з його неадекватною зовнішньою та внутрішньою церковною політикою якраз є типовим кандидатом на цю утилізацію. Мова навіть не про проблеми російського бомонду з традиційним для них люкс-паломництвом на той же Афон. Російський політикум вже надто роздратований емоційними рішеннями очільника РПЦ, який встиг за короткий час побити горщики зі Вселенським Патріархом і «випилити» зарубіжні російські церковні центри впливу з усіх завойованих позицій.

Радянський союз після відновлення Моспатріархії ретельно, крок за кроком, імплементував РПЦ в церковну геополітику. Патріарх Кирил, який очолював ВЗЦЗ МП після свого патрона митрополита Нікодима Ротова, як ніхто інший знає, наскільки було важливо для СРСР мати в різних міжцерковних інституціях свої очі, вуха і, головне, голос. Тепер, коли у Патріарха Кирила безповоротно здали нерви, можна вважати, що період міжнародного впливу Російської Церкви (і Російської держави через Церкву) вже поступово завершується. Адже через Україну РПЦ сама себе посадила на шпагат: або залишатись значним міжнародним центром впливу за будь-яку ціну, або взяти курс на самодостатність «заради чистоти православ’я». Обери вона перше, це означатиме її свідому згоду на «канонічну безпринципність» (з точки зору консерваторів). Обери вона друге – це означатиме її свідому відповідальність за втрату корисності для російської влади (з усіма наслідками). Свій серед чужих, чужий серед своїх. «Навіщо він цілується з Папою?» — «Заради просування інтересів російської держави!». Відмова від міжправославних та екуменічних контактів – це фактично відмова від своєї традиційної ролі в підтриманні величі держави. Цей цугцванг може паралізувати будь-якого благочестивого російського патріота. І можна припустити, що зменшення напруги в шпагаті відбудеться в бік повернення до «канонічної безпринципності». Тобто, висловлюючись простою мовою, до поступового відновлення стосунків з Константинополем. Боротьба між церковними консерваторами та державниками завершиться перемогою державників. Адже саме служіння власній державі – і є та сама сіль, яка характеризує РПЦ. І якщо ця сіль втратить свою солоність… Наші сусіди стали жертвою власної нездорової фантазії «Росія – Катехон». Зверніть увагу: не РПЦ є Катехоном, а саме Росія.

Що далі? Тут все залежить від того, в чому саме церковна Москва бачить свій інстинкт самозбереження. Але є підстави до обережного оптимізму, що скоро риторика політичних та церковних спікерів поступово почне змінюватись. Розкол стане незлагодою, «стамбульський папа» знов стане «Вселенським Патріархом», а «ряжені розкольники» перетворяться на «братів, відсутність єдності з якими дуже засмучує». Як то кажуть, «були демони, ми цього не заперечуємо. Але вони самоліквідувалися». Штатним пропагандистам не звикати перевзуватись в повітрі. Шкода лише тих романтиків, які щиро повірили в церковну «російську весну» і наввипередки побігли зривати звідусюди фанарські прапори та вішати російські триколори. Попереду їх чекатиме комендантський час.

Фото ТАСС

SEO продвижение сайта - LUXEO Работа за границей