23
Сб., лют.

Закон про зміну юрисдикції – це в першу чергу захист прав громади

Аналітика

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Визначати долю громади будуть не тільки її засновники, але й активні парафіяни

Юрій Чорноморець

У квітні 1991 року в Україні було прийнято профільний закон [Закон про свободу совісті та релігійні організації], метою якого був захист релігійної свободи за взірцем США, з урахуванням усіх вимог міжнародного права. Ухвалення такого закону було значним здобутком для молодої української демократії. Закон захищав не лише право на релігійний вибір окремої особи. Стаття 8 закону передбачала, що релігійна громада може вільно змінювати власну юрисдикцію. За часів постання незалежності тисячі парафій змінили власну юрисдикційну належність, і без виконання цієї ст.8 закону в Україні не могла б постати та сама УГКЦ у тому вигляді, в якому вона сьогодні існує.

Українське законодавство не передбачає привілейованого становища для традиційних конфесій чи релігій, не передбачає заборон різних конфесій під приводом їх можливого «екстремізму». Тим більше, українські закони унеможливлюють появу юридично чи фактично «державної церкви».

Сьогодні було прийнято лише уточнення до вищевказаної ст.8 профільного закону, причому прибічники забезпечення прав ПЦУ пішли на активні поступки прибічникам збереження статус-кво. 

По-перше, для переходу необхідним є вибір двох третин громади, а не 50% плюс один голос, як раніше. Ця поступка є принциповим проявом доброї волі законодавців та проявом ідеї ПЦУ про те, що лише ті громади, в яких переважна більшість хоче належати до канонічної автокефальної церкви, мають приєднуватися. У інших випадках необхідним буде формування нових громад для задоволення релігійних потреб бажаючих належати до ПЦУ.

По-друге, поступкою стала та норма, що членство у громаді визначається її статутом, а не самоідентифікацією місцевих громадян. Фактично це означає, що без 2/3 активних прихожан, які постійно ходять до місцевого храму, перехід буде неможливий.

У деяких журналістів навіть виникли питання – навіщо потрібен такий закон, якщо він зробить переходи до ПЦУ більш складними?

Цей закон фактично є нагадуванням для місцевої влади та судів, що громада має невідчужувані права на свій храм, що громада вільна значною більшістю міняти юрисдикцію, навіть якщо у її статуті написано протилежне. Не секрет, що ряд церков внесли у статути місцевих громад положення, що суперечать ст.8 профільного закону. А саме, що права на майно громад передаються або обмеженому колу осіб, або церковній ієрархії. В результаті виникали кричущі випадки, коли громада опинялася буквально на вулиці, оскільки молитовні будинки були продані «єпископами», або замість парафії утворювалися «монастирі», настоятелями яких виявлялися самі єпископи.

Також закон потрібний для захисту прав громади та її більшості від втручань з боку різного роду «доброзичливців». Не секрет, що при вирішенні питання про перехід церковне начальство могло оголосити практично усе село «невіруючим», а будь-кого призначити до новоствореного органу правління громади. І, як не дивно, із цими «варягами» навіть вигравалися суди, а церкви стояли замкненими місяцями.

Прописані процедури не є простими, але їх дотримання гарантує, що перехід не можна буде оскаржити.

Ну і найважливішим сюрпризом закону стає норма про перереєстрацію усіх статутів релігійних організацій. Тим самим, усі релігійні організації будуть змушені привести власні статути до вимог наявного законодавства, і не зможуть керуватися різного роду екзотичними установчими документами, зареєстрованими за часів Януковича. Не секрет, що часто у статутах права громад відчужувалися на користь церковної ієрархії, і тепер такі статути потребуватимуть правок. Звичайно, керівництво ряду ієрархічних церков та обслуговуючі їх «правозахисники» занепокоєні таким розвитком подій. Повернення у правове поле не завжди є комфортним, але у даному випадку важко сперечатися з наданими законом правами громаді, оскільки це не суперечить і канонічному праву, і головним принципам релігійної свободи.

Для «УПЦ МП» необхідність перереєстрації зробить неможливим уникнення кожною громадою процедури самовизначення – чи то називатися громадою Московського патріархату в Україні, чи то переходити до канонічної автокефальної Православної Церкви в Україні, яка офіційно включена до диптиху помісних православних церков. Звичайно, якщо 2/3 громади забажають бути представництвом РПЦ у тому чи іншому населеному пункті України, держава буде захищати права і таких вірних. Їх право на самоідентифікацію, на самовизначення є таким само священним, як і право усіх громадян України знати дійсну належність кожної релігійної громади та храму, кожного священика та прихожанина. Бути одними, а називатися іншими – більше не вийде.

Передбачені законом нотаріально завірені списки громади, списки тих, хто голосує за зміну юрисдикції, тощо унеможливлюють маніпуляції за допомогою осіб, які не мають стосунку до громади. Цим самим права місцевих громад захищені від дій різного роду симпатиків, ким би вони не були – «радикалами» чи «тітушками». Відповідно, завойовувати переконаннями симпатії членів громад залишиться єдиним способом дій, а силові протистояння навколо храмів мають відійти у минуле.

Найбільше зауважень може викликати норма про почергове користування храмом. Такий захист прав меншості, яка, наприклад, буде бажати залишатися в Московському патріархаті, на сьогодні фактично не працює. Громади Московського патріархату в Україні відмовляються служити в одному храмі з «розкольниками», хоча у багатьох країнах служать у католицьких костелах та протестантських кірхах. Сьогодні, після визнання ПЦУ Вселенською патріархією, аргументи проти почергового богослужіння є канонічно нікчемними. Але в реальності місцевій владі доведеться підшукувати пристосовані приміщення чи виділяти земельні ділянки для вірних Московського патріархату, якщо вони складатимуть помітну частину місцевих жителів і зможуть утримувати власного священика. З 2014 року «УПЦ МП» отримало тільки земельних ділянок розміром з три Ватикани, тому права усіх віруючих, навіть прихильників Московського патріархату будуть захищені, оскільки сприяння віруючим та їх релігійним організаціям передбачено однією зі статей профільного закону. Тепер усе залежатиме від вибору простих вірян та священиків на місцях, і держава захистить цей вибір – яким би він не був.   

Отже, згідно з новим законом, усі зацікавлені сторони отримали нагадування про доволі просту істину: доля релігійних організацій в Україні знаходить у руках простих віруючих, доля ієрархічних організацій вирішуватиметься через волевиявлення окремих місцевих громад. Для українських церков це час певного випробування, яке легко пройдуть ті церкви, в яких керівництво було завжди наближене до простих віруючих. А ось для тих, хто був страшно далекий від церковного народу та кліру, вважав їх своїми кріпаками, які повинні платити численні оброки та нести незліченні подарунки, наступає час історичної розплати. Або – переформатування та наближення до народу, до громад, до простого віруючого і священника, або – історичне забуття. Яким би незначним та технічним не здавався прийнятий сьогодні закон, він уможливлює історичний крах останніх залишків Радянського Союзу на території України та торжество релігійної свободи як найвищого вияву особистої та національної гідності.