18
Нд., лист.

РПЦ і Розрив з Константинополем: Доля мирян, кліриків, відпускні грамоти та заборони. Ч. 1.  

Аналітика

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Матеріал Володимира Мельника про нюанси переходу з Московської Патріархії під юрисдикцію інших Помісних Церков, відпускні грамоти та подвійні стандарти Російської Православної Церкви.

Бо яким судом судите, таким судитимуть і вас,
і якою мірою міряєте, такою відміряється й вам.

(Мф. 7:2)

Володимир Мельник

На останньому засіданні Священного Синоду РПЦ, 15 жовтня 2018 року, було прийнято рішення про розрив спілкування з Константинопольською Церквою, яка є не тільки Матір'ю-Церквою для РПЦ, але і першою по честі серед Церков Вселенського Православ'я, яку в грецькому світі називають «Великою Церквою Христовою»: «визнати неможливим подальше перебування в євхаристичному спілкуванні».

 

Що стосується мирян, то рішення РПЦ підштовхнуло їх до самоідентифікації і виходу з РПЦ.

Справа в тому, що багато православних росіян і вихідців з пострадянських країн, які проживають за кордоном, відвідують громади саме Константинопольської Православної Церкви, якій належить більшість православних храмів в країнах Європи, Північної і Південної Америки, Азії та Океанії, під омофором якої перебувають монастирі Афона, Фінляндська, Естонська та інші автономні і на пів автономні Православні Церкви. Так було раніше, але зараз РПЦ забороняє своїм віруючим брати участь у таїнствах, що здійснюються в цих храмах:

«Відтепер [...] для всіх священнослужителів Російської Православної Церкви неможливе співслужіння з кліриками Константинопольської Церкви, а для мирян участь в таїнствах, що здійснюються в її храмах». Наразі перед віруючими стало питання: чи хочуть вони й надалі зберігати єдність з Константинопольською Церквою і повноту спілкування з Вселенським Православ'ям або ж бажають самоізоляції, залишаючись в РПЦ і задовольняючись свого роду церковним «імпортозаміщенням», із збіднілими дарами Святого Духа, згідно погляду самої ж РПЦ: «у Помісній Церкві, що розриває спілкування з іншими Церквами, яка випадає з вселенського церковного Тіла, ушкоджується її боготворний лад, і вона врешті-решт позбавляється благодатних дарів Святого Духа, бо ці дари послані Апостольському сонму, сполученому любов'ю». Таким чином, рішення РПЦ про розкол підштовхнуло багатьох до відходу з РПЦ. І не тільки в далеких «заморських країнах», але й в Україні.

1. Перехід кліриків в іншу юрисдикцію

Якщо з переходом мирян все досить просто, то з переходом кліриків виникає безліч питань. Неминуче виникає два з них. По-перше, про процедуру переходу кліриків і відпускні грамоти. По-друге, про можливі «заборони навздогін» з боку архієреїв в «кращих» традиціях церковного світу.

Перш за все, зазначимо, що перехід з однієї православної юрисдикції в іншу не є ані злочином, ані зрадою, ані чимось негативним в принципі. Більш того, протилежні твердження є небезпечною еклезіологічною єрессю. І будь-хто, хто стверджує подібне – клірик він чи єпископ – є єретиком, що відпав від Православної Церкви, та визнає, що  Православна Церква давно вже не «єдина, свята, соборна і апостольська». Нагадаю, що згідно православної еклезіології «всі автокефальні Церкви, будучи частинами Церкви Вселенської, є взаємозалежними» (Православна Енциклопедія, Т. 1, С. 199-202). Крім того, перехід з однієї юрисдикції в іншу є нормальною практикою в житті будь-якої Православної Церкви.

У нормальних умовах для переходу кліриків з єпархії до єпархії їм необхідно отримати відпускну грамоту у свого правлячого архієрея. Подібно до того, як кріпакам для переходу з маєтку в маєток була необхідна грамота від свого пана. У сучасній практиці архієрей пересилає відпускну грамоту новому церковному начальству клірика, що перейшов. У 2006 році умови переходу дещо посилилися. Згідно з синодальними визначеннями РПЦ (журнал № 53 від 19 липня 2006 року) перехід будь-якого її клірика в юрисдикцію іншої Помісної Православної Церкви можливий лише за згодою Священного Синоду РПЦ.

Що стосується всіляких «заборон навздогін», то як би не було сумно, але багато архієреїв дійсно забажають розстатися не по-християнськи, з миром, «розв'язуючи пута ярма, пригноблених відпускаючи на свободу, і розриваючи всяке ярмо» (Іс. 58:5; Лк. 4:18), але швидше за все волітимуть уподібнитися Юлію Капітоновичу Карандишеву з «Безприданниці» О. М. Островського, з криком «Так не діставайся ж ти нікому!», «вистрілюючи» всілякі погрози і заборони в спину клірику, що побажав піти з миром.

Що ж, кажучи коротко, своїм нинішнім рішенням РПЦ надала повну свободу всім своїм клірикам, і не тільки в Україні. Звільнила їх всіх від будь-яких заборон через бажання змінити юрисдикцію. І на це є кілька причин.

2.Відсутність повноти спілкування з Вселенською Церквою

Існують умови за яких відпускна грамота не потрібна в принципі. Так, немає необхідності просити її, наприклад, у архієреїв відступників. В цьому випадку вважається, що клірики відійшли не від Церкви, а від архієреїв, залишаючись при цьому у Вселенській Церкві, згідно 15-го правила Константинопольського Двократного Собору:

«Бо ті, що відділяються від спілкування з предстоятелем заради якоїсь єресі, такі, якщо і захистять себе від спілкування з названим єпископом до Соборного розгляду, не тільки не підлягають під встановлену правилами єпитимію, але й гідні честі, що належить православним. Бо вони засудили не єпископів, а псевдоєпископів і лжевчителів, і не розколом припинили єдність Церкви, але намагалися зберегти Церкву від розколів і поділів».

Саме таким шляхом 5 вересня 1927 року 18 архієреїв РПЦ, які зібралися в Європі на чолі з одним з кандидатів на Московський патріарший Престол, колишнім митрополитом Київським і Галицьким Антонієм (Храповицьким), не питаючи ніяких відпускних грамот з Москви, вийшли з підпорядкування РПЦ «Закордонна частина Всеросійської Церкви повинна припинити зносини з Московською церковною владою через неможливість нормальних стосунків з нею і з огляду на поневолення її безбожною радянською владою, яка позбавляє її свободи в своїх волевиявленнях і канонічному управлінні Церквою». З тих пір ніякі заборони, накладені Москвою, вже не мали для тих архієреїв ніякої канонічної сили. Недавнє втручання світської влади РФ в церковні справи і прийняття рішення «про захист Російської Православної Церкви в Україні», вказуючи на схожість наведеного формулювання, і дає додатковий козир клірикам Московського Патріархату у їхньому рішенні про вихід з РПЦ.

Подібним же чином митр. Євлогій (Георгіївський) покинув Московський Патріархат, і був прийнятий в Константинопольську Церкву 17 лютого 1931 року. Ось як він описував свій крок: «Так добре вирішилося складне питання про канонічну невизначеність мого статусу, що склався після розриву з Москвою: замість хиткості канонічного положення канонічна стійкість; замість звільнення – я призначений Екзархом Вселенського Патріарха; я і моя паства не відірвалася від Вселенської Церкви, а зберегли з нею канонічний зв'язок».

 Нагадаю, що і історія, і сама РПЦ устами свого священноначалля повністю виправдала вчинки цих ієрархів: ті, кого колись таврували як «відступників» і «зрадників» виявилися «подвижниками, що в непростих умовах зуміли зберегти чистоту Православ'я і саму віру».

 3.Попрання соборності священноначаллям РПЦ

Саме нехтуванням принципу соборності в РПЦ пояснюють свій розрив з Константинопольською Церквою. І це ще одна причина, яку РПЦ надала своїм клірикам для відходу від власного священноначалля.

Слід згадати, що згідно Статуту РПЦ «Патріарх Московський і всієї Русі має першість честі серед єпископату Російської Православної Церкви» (п. IV.2). Тобто, Патріарх Кирило – перший серед рівних єпископів РПЦ – має таку ж першість серед єпископів РПЦ, як і Патріарх Варфоломій має серед інших предстоятелів Помісних Церков. І ось, 12 лютого 2016 року, без будь-якого обговорення зі своїми співбратами-єпископами, і навіть без рішення Священного Синоду РПЦ, «перший по честі» єпископ РПЦ, Патріарх Кирило, зустрічається з Папою Римським Франциском в Гавані. Серед низки питань, що обговорюються з главою інославної Церкви (тобто «єретиком», про що люблять нагадувати в самій РПЦ), було і питання суто внутрішнє, православне – «розкол серед православних віруючих України». Під час цієї зустрічі – знову-таки, без жодного обговорення зі своїми співбратами-архієреями – патріарх Кирило, сповнений «подяки за дар взаєморозуміння, явлений на нашій зустрічі», підписує спільну заяву, що складається з 30 пунктів. Серед іншого міститься і декларація про відносини між католиками і православними: «Православні і католики об'єднані не тільки загальним Переданням Церкви першого тисячоліття, але і місією проповіді Євангелія Христового в сучасному світі. Ми не суперники, а брати: з цього розуміння ми повинні виходити у всіх наших діях по відношенню один до одного і до зовнішнього світу». І сама поїздка, і підписання спільної декларації «першим по честі» єпископом РПЦ здивувала і шокувала багатьох співбратів-архієреїв Патріарха. Ось така «першість честі» у версії Патріарха Кирила – «перший без рівних».

Таке нехтування принципом соборності «першим серед рівних» єпископа РПЦ дозволяє клірикам РПЦ відповісти своєму священноначаллю його ж словами, використовуючи недавню Заяву Священного Синоду РПЦ про розрив спілкування з Константинополем: «Присвоєння собі подібних повноважень – лише один із проявів нового помилкового вчення, що проголошується нині священноначаллям і приписування Патріарху права «першого без рівних» (primus sine paribus). Таке бачення керівництвом Церкви власних прав і повноважень вступає в непереборну суперечність з багатовіковою канонічною традицією, на якій ґрунтується буття Руської Православної Церкви та інших Помісних Церков. В умовах такого глибокого підриву і повної зневаги тисячолітніх норм церковно-канонічного права вважаю своїм обов'язком виступити на захист фундаментальних устоїв Православ'я, на захист Священного Передання Церкви, що нині підміняються новими і чужими вченнями про владу Предстоятеля. Все це виводить Патріарха за межі канонічного поля і, до великої нашої скорботи, унеможливлює для нас продовження євхаристичного спілкування з ним».

 4.Демонстрація непотрібності відпускних грамотв самій РПЦ

РПЦ багаторазово демонструвала, що «відпускна грамота» – це умовність, якою завжди можна знехтувати. Як відзначає о. Андрій Кураєв, історично «Москва ніколи не зв’язувала себе такими умовностями, як отримання "відпускних грамот" для завойованих нею земель». Так, у 1654 році Москва захоплює у Константинополя Смоленську єпархію, а сторіччям пізніше у нього ж – Керченську єпархію. У 1811 р. РПЦ поглинає всю Грузинську Церкву цілком, причому скасовує її автокефалію імператорським указом. У 1940 р. РПЦ відбирає Бессарабську митрополію у Румунської Церкви. Наскільки мені відомо, архієреї РПЦ не засуджують цю практику своєї Церкви як щось порочне або негідне, таким чином, виправдовуючи цей принцип.

 5.РПЦ як незаконний «власник» Київської митрополії

Можна згадає і про те, що і Київську митрополію Москва фактично привласнила собі. А отже, в даній ситуації просити відпускну грамоту у РПЦ було б приблизно тим самим, що просити у крадія віддати вкрадене, щоб він підписав грамоту власнику вкраденого. Саме ж звернення до РПЦ за відпускною грамотою у цьому контексті означало б визнання за останньою законних прав на Київську митрополію.

Продовження тут.