21
Вт., трав.

Московська гра в сербські наперстки

Аналітика

Рейтинг користувача: 5 / 5

Активна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зірка
 

Наскільки можна вважати автокефальним церковний Белград?

Тетяна Деркач

Після того, як Москва оголосила війну Константинополю через його намір надати Україні автокефалію, Росією було організовано ілюзію масової підтримки помісними церквами. Все нагадувало класичну першотравневу демонстрацію за радянських часів, коли люди, зображуючи захват і щастя, йшли колонами з транспарантами «Слава КПРС!» та вигукували штамповані гасла. Вони ж не за доброї волі йшли на парад – але спробуй не прийти. Вони ж не самі вигадували гасла – їх спускали зверху.

Але цього разу у Москви з одностайністю полізли прокол на проколі. Спочатку всіх запевняли, що Константинополь (грек лукавий!) не піде на українську авантюру, і його проавтокефальні заяви залишаться лише словами. Потім, коли ці заяви стали більш жорсткими, налякані Москва та промосковський Київ пригрозили Фанару великою схизмою. Фанар продовжував гнути свою лінію попри залякування, і росіянам потрібно було цю схизму якось пред’явити. По помісних церквах терміново поїхали емісари РПЦ, активізуючи свої «консерви» - прихованих та не дуже симпатиків. Попри голосні заяви останніх на підтримку патріарха Московського Кирила та митрополита Київського Онуфрія, все ж таки це були приватні думки окремих ієрархів. Навіть якщо ці ієрархи мали статус очільників помісних церков. Але ж є величезна різниця між схизмою (тобто, розривом усіх канонічних стосунків) висловлюванням незгоди та незадоволення, нехай і голосним. Схизми не сталося, канонічні зв'язки з Константинополем вслід за Москвою ніхто не розірвав. Тому голові Відділу зовнішніх церковних зносин РПЦ митрополиту Волоколамському Іларіону Алфеєву нічого не залишалось, як оголосити Великою схизмою лише сонм незадоволених голосів.

Низька ефективність церковної дипломатії РПЦ вже почала сприйматися іронічно всіма зацікавленими спостерігачами. Тому необхідно було вигадати щось, що б хоч якось підтримувало церковне середовище в тонусі, а своїх прихильників – в бойовому дусі. Креатив полягав у тому, що час по часу в медіа почали вкидатись якісь таємничі листи від цих очільників до УПЦ МП з палкими запевненнями у підтримці, але чомусь їх не бажали оприлюднювати. Всі вони (принаймні, опубліковані в церковних медіа цитати з них) були написані як однією рукою. Це все почало наводити на думку, що джерело такого «церковного спаму» знаходиться саме в Москві.

Але коли стало зрозуміло, що немає довіри до цих засекречених листів з незрозумілим статусом, було вирішено перевести війну у публічний простір – з оприлюдненням уже приватного листування між церковними очільниками. А помісні церкви, які гучно наголошували на власній автокефальності – тобто, незалежності у прийнятті рішень, - почали виглядати звичайними посередниками у листуванні між патріархами Кирилом та Варфоломієм, тільки підписуючи ці листи своїм іменем.

Найбільш яскраво це проявилось у випадку з Сербською церквою. Багаторічна підтримка Белградом Москви ні для кого не сюрприз. Вони обидва мають давню історію зв’язків – фінансових, ідеологічних, історичних та політичних. Але останні події з оприлюдненням приватного листування між патріархом сербським Іринеєм та Вселенським патріархом Варфоломієм показали ступінь залежності Белграда від Москви. Це не просто добровільна підтримка – це вже майже підкора, яка фактично зводить статус Сербського патріархату до неформальної автономії у складі РПЦ. І лише політична нестабільність на Балканах примушує сербів лавірувати між Москвою та Константинополем.

Треба з жалем визнати, що РПЦ не церемониться з сербами. Спочатку 28 лютого на сайті ВЗЦЗ РПЦ з’являється повний переклад начебто офіційної позиції Сербської церкви по Україні. Але сама Сербська церква не поспішає її публікувати. Через кілька годин того ж 28 лютого скан дуже схожого документу виринає на церковному ресурсі Romfea – але лише як отриманий з власних неофіційних джерел. Виявляється, це знову є таки не вердикт всієї Сербської патріархії (який виноситься лише Синодом або Архієрейським собором), а лист особисто патріарха Іринея до патріарха Варфоломія, хоча і написаний на синодальному бланку. Якщо порівняти переклади цього листа – московський та незалежно зроблений – в очі кидаються деякі розбіжності, хоча головна частина за змістом збігається.

І ось 13 березня на офіційному сайті Сербської церкви нарешті опубліковано цю саму «офіційну позицію» по Україні. Яка слово в слово повторює текст, оприлюднений Моспатріархією двома тижнями раніше, і більшою частиною - особистий лист Іринея до Варфоломія. Причому «офіційний» документ не має навіть елементарних реквізитів – номеру, дати, підписів. Як то кажуть, «без тата, без мами».

Висновок тут напрошується лише один: всі ці документи написані не в Белграді, а в Москві. І гра з датами оприлюднення лише підсилює підозри щодо істинного їх авторства.

Джерело публікації – Канцелярія Священного Архієпископського собору. Як відомо, завідує цією канцелярією єпископ Бачський Іриней Булович, теж страшенний москвофіл (що викликає жорстку критику з боку представників Константинополя). Одразу ж після появи «офіційної позиції» СПЦ по Україні він опублікував і свою приватну позицію. В якій, до речі, заперечує чутки, що через українське питання Сербська церква розірвала стосунки з Константинополем. Далі йде наполегливе обґрунтування, чому припинення канонічних стосунків через незгоду з діями Вселенського патріарха недоцільне: «розділення між Церквами не припиняється так просто. Його легко зламати, але набагато складніше відновити». Сподіваємося, що в СПЦ потроху починають усвідомлювати, до чого в кінцевому рахунку призведе підтримання агресивної політики Москви, навіть нехай ці побоювання висловлено в приватній заяві одного з найбільших симпатиків РПЦ.

Нарешті, для Белграда було б дуже болючим звинувачення у втраті своєї автокефалії де-факто через політичну та психологічну підкору Москві. Мабуть, саме тому патріарх Іриней (який отримав в Москві нагороду у 250 тисяч доларів), нещодавно зробив реверанс убік Константинополя, оголосивши його своєю Матір’ю Церквою, а Вселенського патріарха – першим серед рівних («Патријарх наше Мајке цркве је први међу једнакима»). А через кілька днів архієпископ Охридський (СПЦ) Йован (Вранішковський) взагалі заявив, що РПЦ не має документів на Україну.

Чи захоче Сербська церква залишитися в меншості після поступового визнання ПЦУ та отримати нефомальний статус автономії РПЦ – покаже час.