Філарет vs Епіфаній: крапки на «і» – інтернет-видавництво Церкваріум
19
Ср., черв.

Філарет vs Епіфаній: крапки на «і»

Аналітика

Рейтинг користувача: 4 / 5

Активна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаНеактивна зірка
 

У нас є патріарх і предстоятель ‒ і це дві різні особи

Дмитро Горєвой

Останніми днями у мережі гуляє фото розпорядження патріарха Філарета про поминання його «Святішим Патріархом» за літургією. Причому спочатку духовенство має поминати Філарета, а вже потім Епіфанія. Певна логіка у цьому рішенні є ‒ якщо є патріарх, то треба згадувати спочатку його, а вже потім митрополита. Однак ситуація ускладнюється тим, що не патріарх очолює церкву, а саме митрополит є її керівником. Крім того, Філарета визнано Почесним патріархом ПЦУ, а не діючим. Документ написано на бланку УПЦ-КП, і вочевидь він призначався саме для цієї церкви. Цей текст викликав просто бурю емоцій, причому більшою мірою негативних.

Але давайте подивимось на ситуацію, що склалась, під іншим кутом.

15 грудня 2018 р. відбувся Об'єднавчий Собор і було створено Православну Церкву України. В об'єднанні взяли участь УПЦ-КП та УАПЦ, які скликали свої Помісні Собори та ухвалили рішення про ліквідацію своїх церков і створення нової об'єднаної церкви.

Далі був сам собор, на якому митрополита Епіфанія обрали предстотелем ПЦУ. Самого Філарета не могли обрати предстоятелем, адже тоді б громади УПЦ (МП) не приєднувалися б до ПЦУ. Все ж таки російська церковна пропаганда за 26 років зробила свою справу ‒ патріарх Філарет багатьма вірними УПЦ (МП) сприймається негативно.

Для реального об'єднання потрібен був компроміс. І Філарет мусив на нього піти ‒ він відмовився від влади, а на чолі церкви став митрополит Епіфаній.

Для самого Філарета це був дуже сміливий і складний крок. Він очолював київську кафедру понад півстоліття ‒ найдовше з усіх ієрархів в історії України. Потім майже 30 років він боровся за побудову автокефальної церкви. І відмова від поста очільника ‒ важливий крок на шляху визнання цієї церкви. І у цьому питанні Філарет був вимушений сприйняти нову реальність. Навряд чи це було легко. Але згадаймо, що багато людей, молодших за нього, і досі не можуть змиритись з розпадом Радянського Союзу та схильні до  реваншизму. То чи є сенс попрікати Філарета в певній інерційності мислення?

У свідомості багатьох українців він залишається «народним патріархом» та одним з батьків української автокефалії. Його ім'я вже увійшло до історії разом з патріархом Варфоломієм, митрополитом Макарієм та Президентом Петром Порошенком.

Чому ж тоді почесний патріарх «перетягує ковдру» на себе? Спробуємо подивитись на це чисто по-людськи.  Патріарх Філарет сприймає митрополита Епіфанія як духовного сина, який з 2013 р. був патріаршим місцеблюстителем (фактично наступником). Почесному патріархові може здаватись, що його поради чи рішення є мудрішими і кращими. Але реальність така, що митрополита Епіфанія було обрано предстоятелем і керувати новою церквою саме йому. Загалом, сталося так, як хотів Філарет.

Як і будь-якому батьку, Філарету важко змиритись з тим, що дорослу дитину треба відпускати у самостійне плавання. Це природно. Батько не може будувати дім або сім’ю своїх дітей. Одна з умов успіху молодої сім'ї ‒ невтручання батьків, що дали життя, у справи молодят. Якщо батьки втручатимуться, то велика ймовірність, що ця сім'я розпадеться. Це питання довіри до дітей та впевненості у тому, що вони були виховані правильно. Кінець кінцем, це довіра самого батька до себе, що він зробив усе, щоб дитина змогла самостійно діяти та приймати достойні рішення. Хоча можна зрозуміти певну тривогу батька, що різко висмикнуте плече може викликати больовий синдром у сина.

Наша автокефальна церква теж подібна до сім'ї. У неї є свої молодята, але і є свої батьки. І зараз самий час батькам благословити молодят, однак не втручатися, не докучати порадами. Найкраща допомога від церковних батьків ‒ це молитва.

Але ж чому так сталось, що патріарх Філарет наважився видати такий неоднозначний документ?

Чомусь мало хто звернув увагу на те, що у нас через часові проміжки між оголошенням визнання ПЦУ, підписання та даруванням Томосу та очікуваною інтронізацією новообраного Блаженнійшого митрополита Київського склались певні канонічні та статутні колізії, щодо вирішення яких можуть бути різні погляди.

Митрополит Епіфаній хоч і був обраний митрополитом, однак ще не набув усієї повноти церковної влади, оскільки ще не відбулась його інтронізація, тобто офіційне сходження на митрополичий Київський престол. Це як інавгурація президентів. До поки не відбулось процедури інавгурації новообраного президента, то повноваження має чинний президент. Так само і у церкві. До поки не відбулось інтронізації митрополита Епіфанія його керівні функції суттєво обмежені. Саме у цьому ключі треба сприймати розпорядження про поминання на літургії.

Зараз триває процес юридичної реєстрації ПЦУ. Отже до поки ця реєстрація не завершена, церкви перебувають у тому статусі, в якому вони були до об'єднавчого собору.

Отже, зараз ми переживаємо фактично перехідний етап. Від ліквідації старих церковних об'єднань до утворення нової спільної інституції. У цей транзитний період інерційно діють норми, до яких звикли та якими керувалися десятиліттями. Хтось вже змінив вивіску на храмі з КП на ПЦУ, а хтось ні. Історія свідчить, що майже завжди у такі періоди фактично діють паралельні розпорядження. До поки нові ще повністю не сформувались, старі ще працюють.

Після офіційної інтронізації митрополита Епіфанія та утворення Синоду ПЦУ вже почнеться новий етап у житті церкви. У новій церкві лишиться і Філарет. Мрія всього його життя реалізована ‒ він у канонічній, визнаній українській автокефальній церкві та навіть має титул почесного патріарха. Він свою історичну справу зробив, тому йде на заслужений спокій, особливо зважаючи на свій вік. Дійсно, важко на початку десятого десятку життя займатися побудовою церкви, особливо в умовах церковно-дипломатичної війни, яку без оголошення веде РПЦ.

Отже ми нині спостерігаємо за процесом становлення нової церкви. Об'єдналися дві потужні інституції і декілька представників третьої, а ще чекають на решту. Кожна з цих груп жила своїми традиціями, правилами та уявленнями. Йде банальне притирання – і це природній процес. Єпископи з до того конкуруючих церков тепер вчаться жити разом. І тут багато залежить знов-таки від мудрості Філарета, який задля блага Церкви та її майбутнього має проявити готовність поступово та нетравматично передати керівництво обраному очільникові ПЦУ – митрополиту Епіфанію.

Саме тому, беручи до уваги усі ці внутрішні фактори, я би не радив гарячим головам робити швидкі висновки щодо тих чи інших висловів або дій конкретних ієрархів. Треба зважати на контекст, намагатися зрозуміти мотиви. Тим більше недоречне брутальне цькування ієрархів, які, за великим рахунком, заслужили на повагу та вдячність за свою послідовність та стійкість.

У політичній сфері прийнято давати новому лідеру 100 днів для реалізації себе, а до того моменту розумно утримуватися від критичних суджень про нього. Було би корисно дати митрополитові Епіфанію такий термін, просто щоб він мав час зробити перші кроки по формуванню керівної структури нової церкви, окресленню її тактичних та стратегічних завдань.

Інтронізація запланована на 3 лютого. Саме у цей день митрополиту Епіфанію виповниться 40 років. Давайте просто дамо йому час для роботи, а патріарху Філарету – можливість передати справи якомога нетравматично – і вже після Великодня можна буде робити якісь висновки.