23
Сб., лют.

Динаміка українського православ'я (УПЦ МП) від 2000 до 2019: оформлення різних церковних ідентичностей

Аналітика

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Частина 2

Перша частина тут

Священик Богдан Огульчанський

4 етап: вигнання українофілів із середини УПЦ і неминучий крах курсу на радикальне консерваторство

Після тяжкої хвороби та смерті влітку 2014 р. митрополита Володимира на Соборі архієреїв УПЦ Предстоятелем цієї церкви було обрано буковинського митрополита Онуфрія Березовського, який мав репутацію «монаха і молитвеника». Реально кандидатів було двоє, і обоє – і митр. Онуфрій, і Керуючий справами УПЦ митр. Антоній (Паканич) влаштовували Москву. Проукраїнських архієреїв виявилося надто мало, за основного з них вінницького митр. Симеона віддали голоси лише дев'ятеро. Те, що Онуфрій цілком влаштовує патр. Кирила, стало зрозуміло з того, як той відразу ж затвердив обрання Онуфрія Предстоятелем та урочисто привітав його.

Москвоцентризм митр. Онуфрія з найпершого дня відверто проявився у тому, як на церемонії інавгурації Предстоятеля у Лаврі поставилися до представника Константинополя митрополита Гальського Емануїла. Здавалося б, повноважного представника першого за честю Вселенського Патріарха слід на урочистій Літургії поставити поруч із Предстоятелем. Натомість Емануїлу вказали лише на третє місце – потрібно було поступитися і молодшому за віком митрополиту з Москви  Іларіону Алфеєву, і одеському митрополиту Агафангелу Саввіну. Ще раніше, коли митр. Онуфрій займав посаду Місцеблюстителя, його зухвалим помітним кроком було нагородження одіозного ужгородського священика Д. Сидора, що отримав карний термін за розпалювання «русинського» сепаратизму, найвищою для священика нагородою – другим хрестом. А в кінці того ж року було  здійснено блискавичну ліквідацію Ужгородської богословської академії  УПЦ – єдиного і до сьогодні навчального закладу УПЦ, який мав державну акредитацію, що був заснований і очолювався примітним в УПЦ українофілом, народним депутатом першого скликання архімандритом Віктором (Бедем) (тепер він – єпископ ПЦУ).

З 2014 р. М. Онуфрій особисто та архієреї УПЦ і Синод УПЦ загалом учинили достатнього демонстративних актів, які мали вигляд виклику і державі, і патріотичному сектору українського суспільства, і президенту України персонально. Найбільш відомі з них – невставання у Верховній Раді на хвилині пам’яті загиблим воїнам, публічний захист запорізьким митрополитом Лукою Коваленком відмови священика ПЦ відспівувати хлопчика, хрещеного у Київському патріархаті. Менш примітних учинків теж було зроблено достатньо. Однозначний виклик владі і суспільству в секторі «паблік рілейшнз» іноді виглядав як просто цілковита відсутність відчуття реальності. Такі вчинки, з одного боку, провокували обурення і навіть ненависть до УПЦ МП у патріотичної верстви і, з другого боку – емоційну підтримку у тих 13-15 % виборців, які щиро вболівають за Росію проти України, ненавидять Майдан і вважають за противників тих українських політиків і неполітиків, завдяки яким Україна після 2014 р. уже ніколи не буде такою комфортною для русофілів Малоросією.

Водночас швидко і без сентиментів від впливу на інформаційну політику УПЦ були відсторонені усі «м’які» прихильники української лінії, найперше колишній секретар митр. Володимира митрополит Олександр (Драбинко) та багаторічний офіційний речник церкви протоієрей Георгій Коваленко. На спроби місцевих архієреїв налагодити на місцях якесь порозуміння із  владою, суспільством та іншими православними конфесіями лунало грізне «Зась!» із Києва – так було, зокрема, в кінці 2014 року,  коли після спільної заяви архієреїв усіх конфесій Рівненщини, єпископів УПЦ з Рівненщини викликали «на килим» в Київську Митрополію, після чого вони свої підписи під заявою відкликали. Керівництво УПЦ демонстративно не сприймало патріотичні переконання частини своїх вірян, а їхнє бажання нічого не мати спільного з Московською церквою називали агресією «розкольників» з УПЦ КП. Зі скаргами на гоніння на нещасну «канонічну» церкву в європейські столиці, Брюссель і Страсбург постійно літали і архієреї УПЦ, і їхнє потужне політичне лобі з «Опоблоку» на чолі з уродженцем Росії мільярдером Вадимом Новинським. Взагалі, підтримка публічних вождів «Опозиційного блоку», таких як Новинський, Бойко, Вілкул, Добкін, Мураєв стала декларативною, вони кілька років постійно дефілювали на чолі усіх «хресних ходів» УПЦ, були поруч із митр. Онуфрієм на всіх офіційних заходах. Тобто, УПЦ фактично перестала зображати свою політичну нейтральність, хоча офіційно устами очільників стверджувала: «Ми тільки молимося». При цьому клірики УПЦ в Криму публічно продовжували кропити-освячувати кораблі і ракети російської армії.

Ми знаходимо дві – суб’єктивну та об’єктивну причини такого демонстративно-викличного обрання керівництвом УПЦ лише одного політичного «даху» для себе та своєї структури. Суб’єктивна – це менталітет очільника церкви митрополита Онуфрія. Ще в часи мирної церковної ситуації він міг на публічних заходах посумувати за тим, що «такую страну потеряли» (мається на увазі СРСР). Ну, і найбільш яскравим свідченням його логіки розуміння української історії був сумнозвісний «перл» від 2008 року, що Голодомор – це Господнє напоумлення  українського народу за його богоборчість, як було сказано: «катюзі по заслузі». Об’єктивна причина – щиросердий розрахунок керівництва УПЦ (і тут, можливо, визначав політику не тільки митр. Онуфрій, а спонсори та «сірі кардинали», які реально заправляють справами) на неминучий виграш «своїх» у російсько-українській гібридній війні. З розрахунку: ми цю владу перетерпимо, що не так і багато залишилося до її краху.

В цьому ракурсі цікавими стали настанови – так звані духовні поради другої людини в ієрархії УПЦ – керуючого справами, митр. Антонія (Паканича), які були опубліковані перед Водохрещем цього року. Якщо із заявлених у тексті тез розглянути кожну окремо, не в контексті, то більшість із них не викликає заперечень – архієрей, зокрема, звертає увагу на першочерговість внутрішньої роботи над собою, щоб добро у власному серці переважило зло. З іншого боку, фраза «Нехай сьогодні слова пророка Іони: "ще сорок днів – і Ніневія буде зруйнована!" – звучать для кожного з нас» за два з чимось місяці до виборів Президента насторожує: що для владики є Ніневією? Якщо він натякає, що давня Ніневія як символ нечестя є алюзією на  сучасну Україну, то що усі останні роки чинила УПЦ як найбільша конфесія, яка, як стверджують в УПЦ, об’єднує мільйони вірян, якщо вона допустила перетворення України в Ніневію? Чому усі останні роки не видно було бажання порозумітися з українським суспільством? Адже з державною владою контакт був чудовий і за часів Януковича, і за часів Кучми, і навіть Ющенка. Може, це саме і є властивість московського православ'я – боязнь суспільства, що засвідчує свою незалежність і від влади, і від менторських настанов церкви, яка звикла бачити себе непомильною, маючи найвищий авторитет? Можливо, варто спуститися з вершин архаїчного патерналізму і розмовляти з лідерами трендів суспільної думки (не політиками) на рівних, чесно визнаючи власну недосконалість та помилки? 

Автор не даватиме послідовно вивіреного обґрунтування логіки такої проросійської позиції, але, на наш погляд, в основі менталітету очільників УПЦ лежить щира шанобливість щодо Російської держави та Російської церкви, благоговійний трепет вірнопідданих, який вони засвоїли ще в совєцькі часи. Цей гіпертрофований патерналізм дуже симпатичний тим, хто любить міць твердої руки правителя як головну ознаку «руського міру», чи то пак «Святої Русі», і радий слухняно коритися чітким меседжам адептів єдиноправильного православ'я, які дають прості та зрозумілі оцінки та команди і позбавляють необхідності самостійно робити вибір. Тому й така слухняна простота (яка, однак, як застерігає російська приказка, буває «гірше злодійства») може стимулювати ентузіазм ревності у відстоюванні правди віри, яку, як зазначає у своїх «духовних порадах» митр. Антоній, найкраще знає священноначаліє, якого і треба слухатися. Така ревність зашорює та робить своїх адептів неспроможними до діалогу на рівних з опонентами, адже такий діалог вимагає сприйняття їхніх аргументів та мужності визнавати в них дещо слушне.

Отож, автор не бачить жодної перспективи в такому радикально-безапеляційному консерватизмі, який запанував в УПЦ з 2014 року. І соціологічні заміри показують, що відсоток православних, які ідентифікують себе з цією церквою, за ці роки впав більш, ніж удвічі. Цей відсоток все більше наближається до відсотка, який відповідає «ядерному» електорату колишніх регіоналів, а зараз – усіх галузок «Опозиційного блоку». Це орієнтовно 15% , ну, з найбільшою натяжкою, можливо, на процент чи два більше. Хіба це не крах конфесії, яка постійно декларувала себе церквою українського народу?

Завершуючи ці роздуми визначенням трьох ідентичностей для цього останнього історичного відрізку, ми бачимо їх таку еволюцію в останні роки:

У стосунках «вірянин – церковна структура»: іде кристалізація, можна сказати, ревного «вірного ядра», яке хоч і не дуже чисельне, але готове віддано іти за церковними керівниками і бути з ними, що б там не було. При цьому головним подвигом, справжнім проявом віри буде вважатися готовність до гонінь, «страждань за віру», навіть до сучасного мучеництва. Митр. Антоній у своїх порадах підтверджує цей тренд словами:  «краще ми залишимося на самоті з істиною, ніж у натовпі, але з брехнею і оманою». Патерналістська шанобливість цього «вірного ядра» убезпечує владик УПЦ від незручних питань до них щодо їхнього фінансового становища, майна, яким розпоряджаються ці аскети і монахи, способу життя тощо.

У стосунках «вірянин – держава» у цього вірного ядра зростає алергія і навіть ненависть до тих, хто уособлює державу, найперше – до діючого президента. Особиста антипатія до нього досягає максимуму через його зусилля в отриманні Томосу. Політтехнології, які енергійно впроваджуються з Росії, намагаються використати релігійну мобілізацію «вірного ядра» для ототожнення його з електоральним протестним ядром з різних верств українського населення. Тому тут відповідь на питання: чому керівництво і спікери УПЦ не створюють навіть видимість участі у суспільному діалозі? – проста: тому що це не влаштовує керівництво Росії. Очевидно, що російській владі вигідно, щоби в Україні було жорстке релігійне протистояння, бажано, щоб із скандалами та силовими діями.

У стосунках «віряни – суспільство», можливо, змагатимуться дві тенденції. У регіонах Півдня та Сходу України, якщо тенденція переходу парафій до ПЦУ буде такою ж маргінальною, як на цей час, суспільство в цілому сприйматиме критичне ставлення таких вірян до кампанії по отриманню Томоса як загалом несприйняття зусиль влади – тобто віряни УПЦ своєю позицією посилюватимуть протестні настрої. З іншого боку, якщо в якихось регіонах Центру та Заходу країни реалізується лавиноподібний ефект масового переходу парафій до ПЦУ, це сприятиме відкритості вірян до суспільства, відчуття ними себе органічною частиною спільноти, яка разом із суспільством, а не протистоїть йому. Тому тут є надія на те, що основні риси московського православ'я – ексклюзивізм (тобто, переконання у своїй єдиноправильності), нетерпимість, відчуття «обложеної фортеці» у навколишньому гріховному світі – все ж таки змаліють перед трендом реформованого українського православ'я до відкритості щодо суспільства, готовності до співпраці та об’єднання зусиль.

Заключні міркування

Автор остерігається давати конкретні прогнози щодо темпів успішного утвердження «православ'я з відкритим українським обличчям» у Помісній Православній Церкві України. Хоча я упевнений в тому, що цей процес ніщо спинити не може (імовірність активного, можливо збройного втручання ззовні не розглядається). При тому ясно, що у тієї частини  православ’я, яке «з українським обличчям», є свої виклики, свої «болючі точки», про які варто написати іншого разу. Ми хотіли тут показати, що справа вивільнення парафіян і, особливо, священства УПЦ (навіть, якщо гіпотетично їхнє перетворення на членів ПЦУ буде швидким і успішним) з-під системи оплотів і укріплень московського православ'я є нелегкою. Сподіваємося, що зроблений аналіз допоможе розрізнити особливості їхнього світосприйняття для подальших планомірних зусиль з єднання та об’єднання всіх православних України.