25
Чт., квіт.

Динаміка українського православ'я (УПЦ МП) від 2000 до 2019: оформлення різних церковних ідентичностей

Аналітика

Рейтинг користувача: 5 / 5

Активна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зірка
 

Частина 1

Священик Богдан Огульчанський

Отже, в церковному житті України почався 2019 рік. Можливо, та скромна, не надто помітна частка з усіх православних, для яких головне у вірі – це піти в церкву і помолитися, і не дуже рада цьому, але зараз в інформаційному просторі України новини церковного життя вимірюються цифрами: скільки парафій ще єдиної донедавна в Україні «канонічної» структури УПЦ МП за останній уїк-енд стали парафіями Помісної Церкви України.

Будемо об’єктивними: процес перетворення парафій УПЦ в парафії ПЦУ поки що (січень 2019) не демонструє тріумфальної одностайності. Керівництво УПЦ (МП) щиро вважає, що стрій «офіцерів» чи «унтер-офіцерів» її армії – рядових священиків – загалом виглядає монолітним і згуртованим. Навіть у тих парафіях, де люди одностайно за українську Церкву, значна частина священиків не йдуть в один бік із паствою – навіть, якщо в результаті свого самовизначення втрачають парафію. Та й паства, особливо у містах сходу, центру та навіть Києва – поки не надто демонструє бажання єднатися з ПЦУ. Які ж тут причини?

Як це переважно буває – у складному, реальному світі причин багато. Спробуємо серед православних «прихожан» (тобто не тих 70% «соціологічних», а тих, хто все ж вважає для себе важливим постійно ходити до храму для участі у спільній молитві) виділити різні ідентичності та дослідити, як ці ідентичності формуються і ладнають (чи не ладнають) між собою. Зрозуміло, що ці міркування – більшою мірою не плід методичного, наукового дослідження церковного соціуму, а відбиток авторського сприйняття нашої церковної реальності. Хоча на наявну соціологічну інформацію автор зважає.

Історичний аналіз: фактори, які формували ідентичність вірян УПЦ та їхня еволюція з початку 2000-х років до сьогодні

Кожен православний (а точніше можна сказати «кожна православна» - жінки у церкві все ж істотно чисельніші), хоче він того чи ні, перебуває у стосунках 1) зі своєю церквою, 2) зі своєю державою та 3) своїм суспільством. Тому потрійна ідентичність (індивідуум як вірянин, як громадянин своєї держави і як учасник спільноти громадянського суспільства) визначається саме цією тріадою. Спробуємо розглянути її еволюцію в новітній історії українського православ'я.

1 етап. «Кучмівська квазі-симфонія». Отже, які ознаки «православності» були (і значною мірою є досі) принципово необхідними для мирянина і священика УПЦ (МП) на початку 2000-х? Звичайно, як і кілька десятиліть тому, так і у ближчий до нас час визначальними були міфи про «Святу Русь» та «преданія старців». На це все накладалися два види патерналізму – традиційного для московського православ'я схиляння перед владою як такою взагалі та сприйняття влади часів президента Кучми в якості такого собі квазі-совка, що дружній до Росії. Щоправда, деяка частина церковного бомонду та «журналісти», що їх обслуговували, гралися в прокомуністичну фронду, але більшість з них наявна влада влаштовувала. Тому у парі «вірянин-держава» типовою була злегка доброзичлива нейтральність до української держави (чимось це нагадує стосунки 100-літньої давності в Україні проросійської публіки на кшталт М. Булгакова до держави гетьмана Скоропадського).

Яким тоді було українське суспільство? На той час, якщо судити з сьогоднішніх позицій, не надто вимогливим і не дуже організованим. Технологічних засобів для самоорганізації (мобільний інтернет, соціальні мережі) ще не було. Національно-демократична складова, хоч і існувала, але після вбивства В. Чорновола фактично була роз’єднаною і слабосильною. Інші рухи активістів (екологічні, антикорупційні тощо) були майже непомітними. Оскільки суспільна активність ніде не перетиналася з церковним життям, вони існували начебто в різних просторах, та й про церковну позахрамову діяльність можна було говорити лише з натяжкою.

І у стосунках вірянин-Церква (або вірянин – церковна структура), у яких Церква сприймалася як деяка множина авторитетів – і формальних (ієрархія), і неформальних («старці», популярні монастирі) типовим був м’який патерналізм. Не пригадую ані жодних будь-яких схожих на фронду щодо єпископату рухів, ані публічної підтримки церковної верхівки активістами, що з’явилося пізніше.

2 етап. Підгодовування зухвалого чортика антиукраїнства (часи президентства Ющенка). Багато хто, мабуть, ще пам’ятає, як спільноту УПЦ МП намагалися активно використати ляльководи, що керували президентською кампанією Януковича у 2004 році. Найбільш яскравими ексцесами були зібрання священиків по єпархіях, організовані архієреями УПЦ МП та емісарами майбутнього «православного президента», на яких батюшок купували за 200, здається, грн. (непогані на той час гроші для кліриків сільських парафій), та розігрівали на цих зборах цілковиту алергію на «уніата-розкольника» Ющенка. Така манера потім до болі пригадалася на анти-об’єднувальних зібраннях в єпархіях у 2018 році. Тоді ж почали широко впроваджувати технології «хресної ходи».

З іншого боку, не слід забувати, що перший,  майже ніжний помаранчевий Майдан кінця 2004 року уже заклав потенціал взаємодії Церкви (тут Церква – особлива інституція суспільства, яка визначає релігійне наповнення життя своїх членів) з активною частиною суспільства. Роки президентства Ющенка (2005 – 2009) водночас несли в собі і потенційно добру перспективу співпраці Церкви і держави і, з другого боку, у ці роки  були створені вибухові «закладки», які рвонули у 2014 р.

Політика Ющенка щодо УПЦ МП, на наш погляд, була хоч і недосконалою, але стратегічно правильною. Він доклав зусиль до налагодження особистих приязних стосунків не лише з Предстоятелем митр. Володимиром, але і з єпископатом також. Держава підтримувала проукраїнські тенденції в УПЦ МП і заохочувала до важливої для суспільства діяльності. Зокрема, і в столиці, і в регіонах архієреї виходили на конструктивну співпрацю з державою, наприклад, у сфері освіти, коли за пару років було створено низку програм з християнської етики, які почали працювати. Підтримувалися соціальні проєкти, зокрема сімейні будинки (той же Ющенко відвідав знаменитий зараз монастир Банчени і нагородив організатора монастирського сиротинця Лонгіна Жара званням «Герой України»). У Києві, наприклад, влада максимально толерувала створенню типових (дерев’яних переважно) церковок УПЦ МП, які зайняли усі примітні місця, часто не обтяжуючи себе всім необхідним пакетом документів на будівництво та естетичною привабливістю.

До УПЦ МП з пошаною ставилися у заможніших верствах суспільства. Саме в ці роки фінансовий потік до церкви від прошарку людей з достатком вище середнього досяг максимуму, а від олігархів він залишався незмінно високим. Допомагати церкві стало модним, і у бомонду столиці, Донбасу і Сходу загалом не було питання, якій конфесії жертвувати – альтернативи УПЦ МП не було.

Але з іншого боку, відчувши «пухнастість» влади, принципові послідовники «руського міра» (і акцептори його допомоги) зуміли налагодити свої гібридні проєкти «м’якої сили» на низовому рівні. Широко розвивалися різні осередки «вєрного казачества», які користувалися повною підтримкою архієреїв УПЦ МП. Україну в різних напрямках борознили ходи з хоругвами та «чудотворними» іконами, переважно знаковими символами того ж «руського міра». Оскільки значну частину часу президенства В. Ющенка займало протистояння з Партією Регіонів, то майже безперервна «наметова війна» (біло-блакитні роками запопадливо копіювали усі винаходи українського табору) також користувалася тою ж символікою – якщо десь з’являвся намет на підтримку біло-блакитної опозиції – «молитовні стояння» з іконами ставали неодмінною частиною атрибутики.

Тому описуючи тріаду стосунків вірянина із зовнішнім і власним церковним світом у 2005-2009 рр., відзначимо таке:

віряни -держава: проукраїнська частина активу УПЦ знаходить себе в культурницьких проектах, в налагодженні діалогу з державними установами. Водночас та частина православної спільноти, яка піддалася на анти-ющенківську пропаганду, зберегла цей опозиційний запал, який поступово і непримітно ставав анти-українським. Автор пам’ятає, як по храмах Києва (і, звичайно, не лише Києва) у цей час активно поширювалися журнали з чудовою поліграфією: російський «Русский дом», редактором якого був махровий кегебіст і шовініст А. Крутов; російський «Фома», який любив ставити на обкладинку перших осіб Росії з благочестивим «православним» лицем, ну і  місцевий «бестселлер від Іони» - київський журнал «Отрок», де солістом-соловеєм заливався  недоброї пам’яті Андрій Ткачов.

віряни -суспільство: Про помітну діяльність православних саме в руслі суспільної активності, для вирішення важливих суспільних проблем у цей час говорити складно. З іншого боку, УПЦ МП як конфесія не викликає несприйняття, ніхто не бачить її агентом держави-неприятеля. Факти соціальних, благодійних проєктів УПЦ якщо і не стали масовими, але далеко не поодинокі і викликають сприятливе тло для контактів з церквою звичайних людей.

віряни – церковна структура: продовжується стійкий тренд патерналістського благочестя. Окрім того, найбільш «просунутим» і модним способом поглиблення церковного життя стають паломництва до святих місць. Заможніші їдуть на Святу Землю і в Грецію (а ті, хто хоче бути поруч з небожителями – знаходить собі авву-старчика на Афоні), а ті, хто матеріально живе скромніше – в неозору «Святу Русь», де простодушно поруч з фольклорним зануренням в руську святість отримують занурення в «руський мір» (який особливо проростає з 2009 р., з початку патріаршества Кирила Гундяєва). Вузький прошарок внутрішньоцерковної інтелігентської опозиції, людей, які хотіли би думати самостійно, а не ходити «по послушанію», практично не помітний у загальноцерковному полі.

3 етап. Тимчасовий тріумф показного благочестя і технологій релігійної масовки (президентство Януковича). Уже наприкінці президентського циклу В. Ющенка Російська церква доклала потужних зусиль для інформаційного домінування в Україні. Виглядало це як фірмовий стиль нового патріарха Кирила, що нагадував асфальтовий каток. З огляду на повний карт-бланш, який він скоро отримав після перемоги Януковича, п. Кирил, здавалося, прагнув затьмарити своєю величчю і блиском не лише зовсім слабкого фізично митр. Володимира, але навіть і «православного президента».

Тут ми не будемо детально описувати риси суто московського формату благочестя, про який в останні роки дізналися дуже багато. Нас цікавлять причини того, що все ж таки інший, ніж у Росії тип православ'я, яким він був ще недавно всередині УПЦ МП, через декілька років привів до величезної дистанції між показною демонстрацією макабричної побожності шляхом організації публічних релігійних заходів і тою непоказною «вірою серця», якою так захоплювався цивілізований Захід, шукаючи її у слов’янському чи російському благочесті (мабуть, Захід хоче вірити у таке російське православ'я і досі) та яка десь розчинилася в офіційній церковній риториці. Тому нижче ми приділимо деяку увагу масовим церковним піар-технологіям цього періоду.

Отже, український театр дій патріарха Кирила розпочинався з видовищних перфомансів, які мали дійти до глибини серця (а з часом – і до глибини кишені) простодушного малоросіянина: захоплюючі драйви мотобайкерів – «Нічних вовків», зведення гігантської сцени для публічної Літургії на найбільшій (як кажуть) площі Європи у Харкові (на світлині якої потім фотошопом довелося домальовувати десятки тисяч посполитих), концерти російських рок-груп на Хрещатику з проповіддю великого «протодиякона Русі» Кураєва і ще багато чого. Рекламована публічна патетика з часом зменшилася в інтенсивності, але постановники релігійних спектаклів дечого досягли – вони привчили учасників масових заходів до ентузіазму публічної єдності, яка і стала для багатьох засобом маніфестації свого «канонічного» православ'я. Ще слід додати, що у ці роки (хоча смак до цих заходів ініціатори відчули раніше) особливо набули поширення кампанії масового поклоніння привозним святиням: черепам  і останкам апостолів, цілителів і святителів, «дарам волхвів» тощо. Священиків більшості єпархій привчили марширувати строєм вулицями міст на чолі масованих хресних ходів. Все це мало значення для майбутньої демонстрації своєї показної сили. Натомість, за всієї енергійності інтенсивно пропонованого церковною Москвою стилю забувалося щось дуже важливе: принципова важливість діалогу Церкви і суспільства в українських обставинах; неоднорідність і багатоконфесійність української громади; багаторічна нездатність церкви до реальної євангелізації своїх вірних; засилля церковної міфології, зокрема пропагованої найбільшими монастирями, і тому подібне. Тобто: застосовані піар-методи мали певну ефективність для тренування мобілізації «наших» проти «ненаших», але вони стирали з християнської свідомості вірян толерантність (повагу до іншого та його прийняття), милосердя, розважливість та здатність шукати опору у стосунках з Богом у глибині власної душі.

Аналізуючи описану ситуацію, маємо для названої тріади протягом 2010-2013 років такі наслідки.

У стосунках «віряни-держава».

Посилення патерналістського сприйняття держави. Для російсько-орієнтованих вірян УПЦ МП держава Януковича в цей час сприймається як дещо погіршена копія держави Путіна, де їхня церква займає своє почесне та справедливе місце. Водночас для проукраїнськи налаштованих вірян УПЦ МП (це в основному Центр і  Правобережжя) зростає незадоволення стилем правління Януковича, рівнем його підтримки архієреями таі сервілістськими діями проросійської складової УПЦ МП. Це незабаром приведе до стійкого та відчутного зменшення долі православних, які зараховують себе до УПЦ МП.

У стосунках  «віряни-суспільство».

Варто нагадати, що Майдан 2013-14 рр. не утворився з повітря. Перед цим були Податковий майдан, потужна акція протесту проти «мовного закону» (Ківалова-Колесніченка), обурення Врадіївкою[1] тощо. Ясно, що найбільш «канонічних» вірян УПЦ МП накопичення протесту суспільства проти диктатури не торкалось. З іншого боку, зрозуміло, що серед учасників протестів були і люди, які вважали себе православними. Тому ці люди, навчаючись соціальній активності, водночас учились прощатися з ілюзіями про особливе, сервільне щодо влади православне благочестя, яке проповідувалося устами помітних спікерів УПЦ МП, в основному архієреїв. І тими ж устами захищалася влада Януковича. Тобто, та церква (точніше ті церкви), які показали здатність бути поруч з активним ядром свого народу в боротьбі з диктатурою, стали значно ближчими до суспільства завдяки діалогу та розумінню його проблем. А УПЦ МП у цей же час –  і генерали-архієреї, і «офіцери» - рядові клірики, і ті віряни, що обирали шлях «послушанія» - віддалялися від активної громадянської спільноти все далі. І це привело до теперішньої «відсахнутості» цих членів УПЦ від переважної частини українського суспільства.

У стосунках «віряни – церковна структура».

Як уже було зазначено, зростає здатність до зовнішньої мобілізації церковного активу завдяки постійному тренінгу релігійними піар-акціями. Така зовнішня церковна активність іноді набуває виразного політичного забарвлення: «казачества» та інші проросійські православні структури, про які ми згадали в попередньому розділі, нікуди не поділися, навпаки, відчували себе пречудово. Саме їхній актив, за значної фінансової і організаційної підтримки Росії був задіяний в реваншистських подіях «руської весни» 2014 року у Криму, на Півдні та Сході України. І про відповідальність УПЦ МП за надані у свій час «благословення» цим організаціям поки, на жаль, ніхто не говорить.

[1] Врадіївка – містечко на півдні України, де  у 2013 р. після звірячого знущання міліціонерів над молодою жінкою почався масовий бунт. Події у Врадіївці стали одним із спускових гачків Революції гідності 2013-14 рр.

Продовження далі буде.