18
Нд., лист.

Відкритий лист - звернення

Церковні

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Звернення митрополита Хмельницького і Кам’янець-Подільського Антонія Української Православної Церкви Київського Патріархату 
до очільників, духовенства та вірян трьох єпархій УПЦ (у єдності з Московським Патріархатом) у Хмельницькій області.

Митрополит Антоній Махота

Ваші Преосвященства Владики Антонію, Феодоре, Євсевію, високодостойні отці – браття у Христі!

Процес визнання Вселенським Патріархом Варфоломієм автокефалії Українського Православ’я, за яким усі ми спостерігаємо, дає тверду надію: невдовзі наш народ зможе спасатися в єдиній Помісній Церкві. Сумне розділення, що триває 27 років, має припинитись, а все, що нас ділило, сповнювало гіркотою наші стосунки, – «віддатися забуттю».

За догматично-канонічним розумінням православної еклезіології існує лише єдина Церква Христова: «вірую… в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву…», Главою якої є Господь наш Ісус Христос, яка керується Духом Святим.

Автокефалія не замінює собою Вселенської Церкви, а є лише формою звершення ієрархічного служіння на визначеній території заради спасіння вірних. При цьому зберігається містична єдність Тіла Христового.

Ми з вами, дорогі брати, є свідками спроби РПЦ спотворити апостольський устрій Вселенської Церкви, яка прагне «під виглядом священнодійства запровадити пихатість світської влади» (8 правило ІІІ Вселенського Собору), мати домінування та главенство над іншими.

Подібно до гібридної війни, коли Російська Федерація анексувала частину території суверенної України, РПЦ під виглядом канонічності розриває хітон Церкви Христової, противлячись автокефалії Української Православної Церкви. Пишемо «під виглядом канонічності» тому, що прагнення автокефалії не порушує жодного існуючого канону, а навпаки – виражає природну форму буття Вселенської Церкви як єдиного Тіла Христового.

Дискусія стосується лише процедури набуття автокефалії. Згідно з церковним правом, це питання належить до компетенції найвищого органу церковного управління – Вселенського Собору. Це можемо побачити на прикладі отримання автокефалії Кіпрською Церквою (8 правило ІІІ Вселенського Собору). Враховуючи сучасні реалії життя світового Православ’я і складність скликання чергового Вселенського Собору (не без деструктивної ролі РПЦ, як ми це бачили на прикладі Всеправославного Собору, що відбувся на Криті влітку 2016 року), такі питання вирішуються за прецедентами. На основі цього Президент, Верховна Рада та єпископат звернулись до Його Всесвятості, Патріарха Константинопольского Варфоломея про надання Томосу про автокефалію Українській Церкві.

Саме цей шлях і є канонічним, оскільки світло Христової віри ми отримали від Константинополя і до XVII ст. перебували під архіпастирським піклуванням Вселенського Патріарха. І лише імперські дії Московського царства у 1686 році заклали фундамент сьогоднішньому церковному протистоянню в Україні.

Як ми бачимо із розгляду українського питання на Синаксисі Вселенського Патріархату 1–3 вересня ц. р. на Фанарі, грамоту 1686 р. було надано під тиском і через особливі обставини, і в ній ішлося лише про надання дозволу Московському Патріархові посвідчувати Київського митрополита. Але цей митрополит мав і надалі визнавати Вселенського Патріарха як свого главу і перебувати в його юрисдикції, про що мало свідчити згадування імені Його Всесвятості за Богослужінням. Цих умов не було дотримано. Ніяких же документів, які б свідчили про «повну передачу» Київської митрополії в юрисдикцію Московського Патріархату, не відомо.

Це підтвердження того, що Вселенський Патріарх не визнає влади Московського Патріарха на території сучасної України.

Тому, возлюблені брати у Христі, наша відповідальність перед Творцем та історією – діяти згідно з правдою Божою, канонічними положеннями Церкви, духом Христових заповідей служіння та любові. Закликаю вас дієво відреагувати на виклики часу і долучитися до створення Помісної Православної Церкви в Україні, яка стане місцем спасіння ввіреної нам Господом пастви, а не побудови нової імперії – «русского мира».

Відомо, що серед священнослужителів ввірених вам єпархій щодо цього існують різні міркування. Є ті, котрі вважають за правильне залишитися під омофором Московського Патріарха навіть у разі безумовно канонічної автокефалії возз’єднаної Української Православної Церкви. Що ж, вони мають право на цей вибір.

Але є серед вас багато таких, які бажають автокефального буття Православ’я України й чекають остаточного рішення Його Всесвятості. Щоправда, ви стурбовані, як цей крок сприймуть колишні й нові співслужителі, чи збережуться за вами теперішні парафії, звання і титули тощо.

Наші ж спільні недруги поширюють чутки, нібито в Київському Патріархаті останнім часом запанував дух «переможців», дух погорди щодо всіх інших православних душпастирів. Запевняю вас, браття, що це зовсім не так. У нас є лише передчуття нашої спільної перемоги, коли ми у возз’єднаній Церкві – не паралельно, а разом – служитимемо Богові й ближнім.

Усі організаційні й інші питання при цьому повинні бути спільно вирішені так, щоб не послабити, а посилити Церкву, давши можливість кожному служити якнайкраще в міру своїх сил. Адже йдеться не про приєднання, а саме про возз’єднання обох наших юрисдикцій.

Це, зрозуміло, буде процес доволі нелегкий. Але вже зараз на шляху «щоб усі були одно» ми трудимося разом у тих сферах церковного життя, котрі не потребують сопричастя і нашим мирянам це показує щирість намірів. Так починає скресати крига у наших взаєминах.

Написано Нами в переддень свята Різдва Пресвятої Богородиці в Богом береженому місті Хмельницькому.