18
Нд., лист.

А. КАРТАШОВ Практика апеляційного права Константинопольських Патріархів

Церковні

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Український переклад ексклюзивної публикації брошюри

А. КАРТАШОВ

Практика апеляційного права

Константинопольських Патріархів

 Варшава

Синодальна Друкарня

1936

 

ВСТУП

Через зовнішнє розділення і внутрішній розпад попереднього складу Всеросійської Церкви помітно виступила на сцену традиційна на Сході провідна роль Вселенського Патріарха. Міжнаціональні антагонізми православних країн і народів ускладнили питання про авторитет Константинопольської кафедри присмаком національних пристрастей і створили відому серед Слов’янських Церков тенденцію зведення церковної першості Константинополя до можливого мінімуму. Тим часом, в наші дні постає нагальне питання створення будь-якої форми організаційної, координованої діяльності всього Православ’я і на зовнішньому міжцерковному поприщі, і у вирішенні нагальних питань всередині нього. При цьому, відійти від використання успадкованої з нашої східної історії практики якоїсь першості Константинопольського центру зовсім неможливо. Потрібно його вивчити, врахувати і вибудувати новий modus vivendi наших Церков у формах соборного контакту, взаємодії та взаємодопомоги. Потрібна нова міжправославна конституція, за якою автокефальна самобутність наших Церков не виключала б, як зараз, їхнього регулярного ділового взаємоспілкування.

З цих практичних інтересів нами і наводиться нижче представлена історична довідка про апеляційні переваги «Вселенської» кафедри з посиланнями на доступну всім літературу російською мовою1.

Оскільки церковний Схід не підпав під владу Римських Пап, він, все таки, не міг не дати практичної, життєвої відповіді на нормальну необхідність будь-якої централізації всього складного зовнішнього організму Церкви. В Константинополі цю централізацію спочатку взяв в руки новонавернений імператор Костянтин, а потім і його наступники. Імператорська влада не могла не піднести столичного Архієпископа на висоту всеімперську = «Вселенського» примаса. Так створювався у східному канонічному праві статут привілеїв («прономій») Константинопольського Патріарха, не зважаючи на відсутність у ньому містики папського догмату і не дивлячись, з іншої сторони, на наявність глибоко вкоріненого на Сході начала автокефалізму, незалежності окремих Помісних Церков.

В історичному процесі привілеї Константинопольської кафедри мали тенденцію і навіть значний успіх в прямому і повному підпорядкуванні  Константинополю майже всіх Помісних Церков Сходу. Ця непоступливість чи поглинання автокефалії Помісних Церков мали зворотній вплив на розвиток і зміцення авторитету «Вселенського» Патріархату. А саме: породжували ворожість до його привілеїв і небажання їх підтримувати. Звідси боротьба з першістю Константинопольської кафедри за помісну незалежність, звідси звернення до авторитету Царгороду тільки за крайньої необхідності, ніби неохоче. Цим внутрішнім протиріччям у самій природі першості Константинополя на церковному сході і пояснюється той факт, що при всій канонічній беззаперечності, напр., апеляційного права Константинопольського Архієпископа, аналогічного звичайному праву Папи на Заході, історія зберегла нам відносно не так багато ілюстрацій апеляційного суду Константинополя по відношенню до Автокефальних Церков, залежних від нього. Само собою зрозуміло, апеляційний суд в межах великого Константинопольського Патріархату, що включав в себе багато національних Церков (Болгарську, Сербську, Волоську, Російську), був справою звичною і буденною, як регулярна внутрішня функція кожної Помісної Церкви, і, напр., вся історія Російської Церкви до 1448 р. є суцільною ілюстрацією практики прямого адміністративно-судового права в ній Константинопольського Патріархату. Не про ці регулярні численні випадки апеляційної практики ми будемо тут говорити. Але тільки про випадки екстраординарні, такі, що характеризують «Вселенський» авторитет Константинопольської кафедри, коли її суд і управа простягалися на Церкви їй не підпорядковані, Автокефальні, які вільно чи мимоволі звернулися до її авторитету. І таких випадків, загалом, в пам’яті історії збереглася велика кількість, і багато чого ще не знайдено в архівах.

Беремо випадки загальновідомі, науково-встановлені, які легко знайти у доступній всім російській науковій літературі. 

Початковий період до Халкидонського Собору (451 р.)

  1. Нарешті, в цей же час ми бачимо і приклад форменної апеляції до Константинопольської кафедри з краю Антіохійської sedis apostolicae. До Нектарія апелюють єпископи Багадій і Агапій, які сперечаються про кафедру в Босрі Аравійській. Щоправда, Нектарій вирішив питання не диктаторськи, а скористався скликаним у 394 р. світською владою Собором у Константинополі (VII помісний). На ньому питання було вирішено за участю і Александрійського Єпископа Феофіла, і самого Флавіана Антіохійського, але під головуванням Нектарія2.
  2. Через два десятиліття після II Вселенського Собору становище столичного Єпископа настільки підштовхувало його до широкої активності поза межами своєї Єпархії, що, позбавлений всякого владолюбства, Св. І. Златоуст вважав себе зобов’язаним сміливо скористатися апеляційним правом «Вселенської» кафедри, яке вже стало звичним. Правда, це викликало гнів інших честолюбців, за що й поплатився І. Златоуст неправедним ворожим осудом, муками вигнання і передчасною смертю. Але судив і правив він як владоможець.

У 399 р. Св. Іоанну Златоусту подав скаргу Єп. Валентинопольський Евсевій на свого Екзарха Ефеського Антоніна і на шістьох інших Єпископів з Азійського діоцезу зі звинуваченнями в симонії та інших канонічних і кримінальних злочинах. По ходу справи  наступного року Ефеський клір і деякі Азійські Єпископи звернулися до Св. Іоанна Златоустого з прямим проханням приїхати до них і особисто навести порядок: «Св. Отче», - писали апелянти, - «багато років керують нами всупереч всяким постановам і всякому праву;  просимо тебе прибути сюди, щоб Ефеська Церква через твоє сприяння отримала упорядкування, достойне Господа». Іоанн Златоуст в 401 р. прибув до Ефесу, зібрав Собор і вислухав свідків, засудив винних. Разом з Екзархом Антоніном усунутими і заміненими на нових були до 15 Єпископій. 

  1. Дорогою Св. Іоанн Златоуст змістив в Нікомидії, (Понтійський діоцез) Екзарха Геронтія, про що просив його Св. Амвросій Медіоланський, котрий ще покійному Нектарію писав про неканонічність особи Геронтія.
  2. Відгукнувся Іоанн Златоуст і на добре відому ієрархічну суперечку в Антіохії та сприяв її припиненню. Відгукнувся, як той, хто несе «вселенську» відповідальність за церковні справи, на повідомлення і звернення до нього з Палестини, Фінікії, Сирії. Не відмовився за відомих обставин прийняти апеляцію і на справи Александрійської кафедри.
  3. З апеляцією на самоуправство Александрійського Владики Феофіла прибули до Іоанна Златоустого і розгромлені Нитрійські монахи зі своїми вождями, браттями, на прізвисько «Довгі». Імператор забажав, щоб справа була розглянута соборно під головуванням Іоанна Златоуста, як Єпископа столиці. Це право Константинопольського ієрарха було перетворено на суд над Іоанном Златоустом, завдяки складній інтризі всієї коаліції його ворогів під керівництвом самолюбивого Феофіла3.
  4. Один з близьких наступників Іоанна Златоуста, Аттик (405-425), продовжував енергійно зміцнювати і розширювати свій «вселенський» авторитет, вже повністю розпоряджаючись, як у підпорядкованих йому, діоцезах – Понтійському, Азійському і Фракійському. Він перший простягнув свою церковну владу на Іллірик (тобто Дакію, Мезію, Дарданію, Македонію, Фессалію, Епір і Ахаю), на о. Крит, який був закріплений за римським первосвящеником, в той час як Феодосієм Великим Іллірик був приписаний вже до східної половини імперії.

В суперечці про законність заняття Коринфської кафедри Єп. Перигеном частина Іллірійських Єпископів залишилася незадоволеною судом Папи Боніфація I і апелювала до Константинопольського Архієпископа Аттика. Аттик встав на сторону апелянтів і запросив у імператора Феодосія II едикт, яким би підтверджувався в принципі суд Константинопольського ієрарха у справі Єп. Перигена і встановлювалось правило, щоб у сумнівних випадках Єпископат Іллірика звертався б за порадою до предстоятеля Константинополя, «міста, яке користується прерогативою древнього Риму», і потім вирішував справу на своєму Соборі4. Аттику не вдалося ще закріпити цю владу над Ілліриком. Але це звершилося пізніше, за іконоборців.

  1. Також Аттик переглядав і вирішив справу фригійських Єпископів Агапіта і Феодосія5.
  2. Несторій (428-431) спіткнувся на догматичному вченні, але діяв за підтримки імператора в керівництві і суді церковному, як головуючий усім імперським Єпископатом (προεδρία της οίκουμενης πάσης – формула Блаж. Феодорита). Він прийняв скарги александрійських кліриків на їхнього Владику Св. Кирила і цим самим загострив вороже ставлення останнього до себе6.
  3. Прокл Константинопольський (444-446) вже просто підпорядкував собі діоцези Фракії, Азії і Понту, а Єпископат Ефеса, Кесарії Кападокійської і Анкіри сам рукопоклав. Деякі Єпископи з Іллірика за Прокла знову зробили спробу відійти від Папи під владу Константинополя. Влада Константинопольського Архієпископа неухильно ширилася.

До Прокла звернувся з апеляцією Єп. Перрській Афанасій з Антіохійського округу. Справа його була розглянута на Константинопольському σύνοδος ενδημούσα, і рішення було повідомлене Домну Антіохійському (444 р.) з проханням переглянути справу Афанасія7.

  1. Коли коміт Іриней, незважаючи на двоєженство, був поставлений Єпископом східного діоцезу (Антіохійського) на кафедру Тирську, то для підтвердження цієї постанови антіохійці послали справу на затвердження Проклу Константинопольському і тільки після цього заспокоїлися8.
  2. Наступник Прокла, Флавіан (446-449), на своєму σύνοδος ενδημούσα вирішував ряд справ Єпископів і Митрополитів Малоазійських. І до Флавіана ж Константинопольського поступила апеляція Едеських кліриків, незадоволених рішенням їхнього власного екзарха – Домна Антіохійського, у питанні надуманої єресі відомого Іви, Єп. Едеси. Розгляд справи спеціальною комісією завершився «рішенням Архієпископа Флавіана і наказом богоспасенного імператора», яке потім було представлене Вселенському Собору в Халкидоні. Навіть сам Екзарх Антіохійський Домн звернувся до Флавіана Константинопольського за захистом проти несправедливостей Діоскора Александрійського9.
  3. До наступника Флавіана, Анатолія (449-458), апелювали з Антіохійського округу Єп. Євстафій Веритський у своїй суперечці з Фотієм, Єп. Тирським. Собор Анатолія вирішив справу на користь Євстафія. Незадоволений Фотій апелював до Вселенського Собору в Халкидоні, і там справа була вирішена протилежно10.

Період від Халкидонського Собору до турецького поневолення (1453 р.)

За Анатолія IV Вселенський Халкидонський Собор ухвалив правила: 9, 17 і горезвісне 28-е, яким апеляційне право Константинопольської кафедри було утверджене формально і саме у «всеімперському-вселенському» розумінні.

Це «всеімперське» право апеляції, таке неприємне Риму, було логічним завершенням системи адміністративно-законодавчо-судового об’єднання всього церковного управління, до якого прагнула імператорська влада в Константинополі. На чолі всього – імператор. По ліву руку його префект преторії або його вікарій, а по праву столичний Архієпископ, - обидва з апеляційно-судовими привілеями, поширеними на всю імперію=вселенну= οἰκουμένη.

Після Халкидона привілейоване становище Константинопольського ієрарха у Візантійській Імперській церкві не викликало жодних сумнівів і діяло автоматично, поступово закріплюючись все новішими законодавчими формулами. Напр., в кодексі імп. Юстиніана Константинопольська Церква називається «главою всіх других Церков», не без умисної двозначності у відношенні до Римської Церкви. За цей період зовнішні кордони власне Константинопольського Патріархату надзвичайно розширюються і переростають обсяг і значення всіх інших автокефальних кафедр грецького Сходу. Тимчасово у VII ст. Константинополю підпорядковуються православна частина Вірменської та Іберійської Церков. Починаючи з VII ст., але особливо у IX і X ст., Константинополем місіонерськи створюються чисельні нові Церкви: Сербська, Болгарська, Російська, Волошська. Це ціла нова церковна «імперія= οἰκουμένη=вселенна», в той час як кафедри Александрії, Антіохії і Єрусалима слабшають і зменшуються під ярмом Ісламу і чужинських завоювань.

З плином часу і у візантійському законодавстві переваги Константинопольського Патріарха окреслюються чіткіше і рішучіше. Так Епанагога імп. Василія Македонянина (886 р.) свідчить: «Престол Константинопольський, окраса столиці, визнаний першим в соборних постановах, слідуючи яким божественні закони наказують, щоб незгоди, які виникають при інших кафедрах, доводилися до відома і надходили на суд цього престолу. Кожному Патріарху належить турбота і піклування про всі Митрополії і Єпископії, монастирі і церкви, а так само Суд і розгляд, і вирішення справ; але предстоятелю Константинополя належить і в межах інших кафедр… - розглядати і виправляти виникаючі в інших кафедрах незгоди». Коментатори канонів – Аристин, Зонара, Вальсамон, Властар – розкривають це адміністративно-судове право Константинопольських Патріархів зі всією серйозністю. Останній в своїй Синтагмі (т. VI, 429) пише: «Предстоятелю Константинополя належало право наглядати за виникаючими і в межах других престолів незгодами, виправляти їх і звершувати остаточний суд - πέρας έπιτιθέναι τοίς χρίσεσιν11.

Але перейдемо до переліку окремих апеляційних казусів.

  1. За Анатолія почався столітній монофізитський розкол в Єгипті. Константинопольській кафедрі довелось бути суддею над Александрійською. Православні Александрійські клірики після православного Єпископа Протерія звернулися до імператора зі скаргою на загарбника кафедри монофізита Тимофія Елура. Імператор Лев I передав справу на суд Анатолія з Собором. Собор у 458 р. засудив Тимофія12.
  2. Наступник Анатолія Геннадій продовжував регулювати життя Александрійської Церкви, домігся нового вигнання Тимофія і обрання в Александрії православного Тимофія Салафакіола13.
  3. Монофізитська смута в Антіохії спонукала Архієпископа Мартирія, який зазнавав утисків, звернувся в Константинополь до Геннадія (458-471). Геннадій клопотався за Мартирія перед імператором Левом I, і Мартирій отримав імператорські повноваження проти свого конкурента Петра Гнафеста. Але Петро Гнафест опирався на таємну протекцію імператорського намісника Зинона; тоді Мартирій, відчуваючи себе зрадженим, з обуренням і презирством кинув кафедру в руки інтриганів. Але Геннадій наполіг, щоб імператор Лев все ж вигнав П. Гнафеса і замістив кафедру православним Юліаном14.
  4. Акакія Константинопольського (471-479) Єпископи Азійського діоцезу називають «Святішим і Благочестивішим Патріархом Святішої Церкви царського міста Константинополя, Нового Риму». Відомий Ле Кієн (Oriens Christianus, t. I, р. 62) говорить: «Акакій був першим з усіх, який правдиво і у властивому значенні (ѵеrе еt ргорrіе) встановив (constituerit) Константинопольський Патріархат за сприяння світської влади імператора Зинона». Завдяки цілим вікам догматичних смут, Константинопольські Єпископи стають дійсними Патріархами всієї Східної Церкви, тому що боротьба владно вирішується в столиці імператорською політикою і співучастю в ній Константинопольських Патріархів.

В роки хитання трону імпер. Зинона, Петр Гнафевс, як ставленик монофізитської партії, знову захоплював Антіохійську кафедру, але, з поверненням Зинона на трон, був скинутий Антіохійським Собором і заміщений православним Стефаном II. Акакій, після отримання сповіщальної грамоти від Стефана, на своєму σύνοδος ενδημούσα в 478 р. затвердив діяння Антіохійського Собору.

Незабаром імп. Зинон навіть відібрав у антіохійців право обрання собі Першоієрарха і наказав Акакію поставити в Антіохію в Константинополі Каладіона.

Акакій не затвердив обраного александрійцями Іоанна Талаю і поставив на кафедру Александрії Петра Монга, з яким і змовився про прийняття відомого «Енотікону» (482)15.

  1. За імперат. Анастасія (491-518) і Патріарха Македонія II (496-511) в Константинополь з’явилися зі скаргою на Ілію, Архієпископа (Патріарха) Єрусалимського, монахи-монофізити монастиря Маюмського на чолі з відомим Севіром. Апеляційна інстанція тут розумілася нероздільно: імператорська і патріарша. Складна інтрига призвела навіть до скинення П. Македонія, а Севір посів кафедру Антіохії. Але все змінилося зі смертю імператора монофізита Анастасія.
  2. Імп. Юстин I (518-527) різко змінив політику. Патріарх Іоанн II (518-520) наклав анафему на Севіра. Імператор вигнав його, і на його місце в Антіохії особисто Патріархом Константинопольським Епіфанієм був призначений Павло з Константинополя16.
  3. За Юстиніана Великого (527-563) і Патріарха Міни (536-552) Александрійський Папа Феодосій (помірний монофізит) прибув до Константинополя скаржитись на радикальних монофізитів Александрії, так званих «гаяністів». Але тут сам був обвинувачений на Соборі Міни і позбавлений кафедри. А на неї Міною, за участі апокрисаріїв Римського і Антіохійського, був поставлений Павло, з монахів Тавеннісі. Таким же владним актом Константинопольський Патріарх Іоанн III Схоластик у 572 р. поставив Александрійського Архієпископа Іоанна IV та змістив з кафедри Антіохійської Анастасія і замінив його Григорієм17.
  4. Цей Григорій за Константинопольського Патріарха Іоанна IV Постника (582-595) з’явився в Константинополь виправдовуватися у пред’явленому йому злочині. Патріарх не прийняв його у спілкування, незважаючи на сильну протекцію Двору, і судив його на своєму Соборі18.

З настанням у другій чверті VII століття влади Ісламу над Єрусалимським, Антіохійським і Александрійським патріархатами, останні зажили поза Візантійською Імперією, в арабських халіфатах життям фактично більш незалежним від Константинополя, але, з іншого боку, вони настільки зменшилися і ослабли, що згодом, коли тимчасово чи надовго об’єднувалися з Константинополем (через зворотне завоювання, через владу хрестоносців і, на кінець, турків), то столичне, імперське старшинство Константинопольського Патріархату над ними давалося взнаки ще яскравіше.

Антіохійські Патріархи ще з часу захоплення Антіохії персами у 611 р. жили і обиралися в Константинополі, як біженці. Тому, напр., Антіохійський Патріарх Макарій брав участь у VI Вселенському Соборі в Константинополі у 690 р. і був засуджений за монофелітство; на його місце Константинопольським Патріархом Георгієм був поставлений Феофан з Сицилійських монахів. Тільки в 742 р. араби дозволили православному Патріарху бути в Антіохії. Коли за Никифора Фоки в 970 р. Антіохія знову була приєднана до імперії, її Патріархи незмінно обиралися і ставилися в Константинополі. За угодою з хрестоносцями (з Боемундом, котрий захопив Антіохію в 1098 р.) імп. Алексія Комніна було визначено, щоб Антіохійські Ієрархи обиралися з кліру Константинопольської Церкви і ставилися Константинопольським Патріархом. Цей договірний стан і далі підтверджувався. Антіохійські Патріархи жили біля Константинопольської кафедри в якості титулярних аж до 1263 р., коли Антіохія була захоплена у хрестоносців турками, і турки дозволили православним Патріархам повернутися на свою кафедру.

Таке ж ускладнення загального становища, порівняно з Константинопольською кафедрою, відбулося і у Єрусалимських Патріархів, спочатку (у 638 р.) захоплених арабами, а потім вигнаних у 1099 р. хрестоносцями. До повернення влади мамелюків над Єрусалимом (у 1186 р.) Єрусалимські Патріархи, як і Антіохійські, жили при дворі Константинопольського Патріарха і ним же обиралися і ставилися. Поза межами влади Константинопольського Патріархату, крім маленької Александрії, власне Православних Автокефальних Церков на цей час не було. Тому не могло бути і випадків апеляції до Константинополя «ззовні»; все відбувалося «всередині» фактичної судової компетенції Константинопольської кафедри, як її внутрішня справа.

За цей час привілейоване становище Константинопольського Патріарха  на всьому Сході, аналогічне Папі Заходу, неодноразово утверджується Соборами і не раз, хоч і з незадоволенням, і ніби вимушено визнається й Римом.

Трулльський Собор 692 р. «визначає», матиме престол Константинопольський рівні переваги (τών ζσων άπολαύειν πρεσβειών) з престолом древнього Риму, і як він, возвеличиться в справах церковних, будучи другим з ним (δεύτερον μετ' έχείνον ύπάρχοντα). В чому сенс і зміст цих «рівних переваг» в розумінні Сходу - ясно з 1-го правила 10-го Помісного Собору в храмі Св. Софії (879 р.), де пастирські розпорядження Папи Заходу Іоанна VIII визнаються дійсними для Патріарха всього Сходу Фотія і навпаки. І забороняється Римському Престолу в його перевагах запроваджувати будь-які нововведення, тобто йти далі цієї діархії в Церкві, цього роздвоєння вищої влади між двома старшими Ієрархами. Папи, звичайно, не визнали цієї рівності, під якою підписалися їхні легати, тому що претендували на єдинодержавний абсолютизм. Але попередні до-халкидонські заперечення проти другого місця Константинопольської кафедри і місця привілейованого в церковній системі раз і назавжди залишили.

Останню спробу полюбовної змови про діархію у Вселенській Церкві Папи і Патріарха, - обох з титулами «Вселенський», робив імпер. Василій II Болгаробійця у 1024 р. з Папою Іоанном XIX за Патріарха Евстафія, і Іоанн XIX був схильний угоду підписати, але йому не дозволили клюнійські ідеологи латинства, «більші папісти, ніж сам Папа».

Коли ж хрестоносці захопили Константинополь (1204 р.) і впровадили там латинське Патріаршество, Папи забули старий спротив Рима другому і привілейованому місцю Константинопольської кафедри і, відображаючи беззаперечний факт історії і канонічного права, затвердили це достоїнство у застосуванні до своїх латинських двійників Константинопольського Патріарха урочистим соборним правилом IV Латеранського Собору (XI-го Вселенського) 1215 р.: «Відновлюючи давні переваги Патріарших кафедр, визначаємо, щоб після Римської Церкви – Константинопольська займала перше, Александрійська друге, Антіохійська третє і Єрусалимська четверте місце, з збереженням властивим кожній достоїнств». Відповідно, і з титулом для Константинопольського «Вселенський». Без заперечень цей титул і ці привілеї підписали Папи і на Ліонському Соборі 1274 р. і на Флорентійському 1439 р.

Від турецького ярма до наших днів

Грецьке середньовіччя (1054-1453 р.) бідне на приклади апеляційних казусів, які нас цікавлять, - тому що в цей час Константинопольський Патріархат, прямо кажучи, поглинув у себе всю Східну Церкву. І всі незліченні апеляції цього часу мають характер звичайних внутрішньопатріархатних актів суду. Ними наповнена, напр., вся історія давньо-руської Церкви.

Приводи до апеляцій ззовні, з інших незалежних від Константинополя Автокефальних Церков, знову з’являються в епоху післявізантійську, в час вже нового об’єднання Східних Церков під сумним турецьким ярмом (1453 р.). Але, з іншого боку, це була епоха  поступового звільнення народів від турецького поневолення і, разом з цим, від церковної залежності православних народів від греків. Такий хід історії вже зовсім виключав бажання інших Східних Церков, іномовних у своїй більшості, прибігати з попередньою синівською довірою до Патріархів-греків. Так саме собою писане право застарівало в процесі життя і ставало порівняно рідкісним на практиці, не перестаючи бути канонічно беззаперечним.  

Загальновідоме державно-правове становище Константинопольського Патріарха в старій Османській імперії з моменту падіння грецької держави. З 1453 р. Патріарх був поставлений на місце відсутнього грецького імператора з правами і титулом «мілет-баши» над всіма «рум-мілеті», тобто, народного глави над всією грецькою нацією, в розумінні сукупності всіх православних народів, з зобов’язанням творити суд і управу над нею за християнським законом, з відповідальністю за її політичну лояльність. Такий «етнарх і василевс» судимий лише султаном, став незмірно вище всіх інших Патріархів у новій державі. Це далося взнаки у 1517 р., коли Єгипет, Сирія і Палестина були завойовані османами в арабів, і три інші Патріархати з’єднані були в єдиній державі, як частини єдиної «рум-мілеті» християнської нації. Константинопольський Патріархат отримав від Високої Порти прямі повноваження, в якості «мілет-баши», бути національним главою над іншими Патріархатами, посередником між цими Патріархатами і урядом в обранні, затвердженні їх бератам, і у всіх справах, які вимагають дозволів і указів влади, аж до дозволу приїхати Патріарху в  Константинополь. На ґрунті цього державного домінування Константинополя починається новий період ніби поглинання столичним Патріархатом всіх інших19. Особливо відома систематична спроба видатного в XVIII ст. Константинопольського Патріарха Самуїла (1763-74) впровадити, принаймні на грецькому сході, централізоване церковне єдиновладдя. Він скасував колишній Сербський Печський Патріархат (1766), автокефалію Охрида (1768 р.) і обрав і поставив сам Патріархів для Антіохії та Александрії (в 1766 р.). Подальші спроби в цьому напрямку тривали і в XIX ст.

Александрійський Патріархат. З завоюванням Єгипту Туреччиною (1517 р.) Патріархи Александрійські стали залежними від Османського уряду в Константинополі через посередництво Константинопольських Патріархів, і більшою мірою проживали в Константинополі. До кінця XVIII ст. Патріархи Константинопольські певний час навіть і не ставили їх зовсім, а посилали в Каїр керувати тамтешньою занепалою Церквою простих Архімандритів. У XIX ст. Патріархи Александрійські знову були ставлениками Константинопольських фанаріотів. Але греки і араби Єгипту, обтяжені  приниженням їхньої кафедри і, користуючись особистою славою і значенням хедива Єгипта Мехмеда-Алі, боролись з Константинопольським засиллям. Патріарх Ієрофей I (1825-1845 р.), сам ставленик Константинополя, призначив собі наступником свого співробітника Архімандрита, з таким же іменем - Ієрофей. А Константинополь поставив в Александрію Артемія. Але Александрійська Церква бойкотувала його, і через два роки Артемій відмовився. Тоді Александрійці обрали вищезгаданого Ієрофея II (1847-1857 р.).

  1. Після його смерті александрійці змирилися і просили Вселенського Патріарха призначити їм наступника Ієрофея. З Константинополя був призначений колишній митрополит Фессалонікійський Каллінік20.   
  2. Управлінням Каллініка (1858-1861 р.) александрійці були незадоволені, змусили його відмовитися, а коли його помічник, Архімандрит Євгеній Данкос, самочинно захопив владу, знов просили Константинопольську кафедру знищити цю спокусу і дати їм нового Патріарха. Константинополь дав б. Кізікського Митроп. Якова.
  3. Цей п. Яків II (1861-65 р.) налаштував проти себе деякі парафії і поїхав шукати допомоги в Константинополь. Дорогою він помер 1865 р.21.
  4. Партійний розбрат, який розпочався в Алексадрійській Церкві, продовжував давати підстави новим і новим апеляціям до Константинопольського авторитету. Так, проти обраного Патріархом Фіваїдським Митр. Ніканора (1866-67 р.) підняв партійний рух згаданий вище Арх. Євгеній Данкос, і добився від Константинополя призначення його при Митр. Ніканорі правителем справ=«епітропом» і майбутнім його наступником – місцеблюстителем (τοποτηρητής). Партія Ніканора не прийняла його і обрала епітропом афонського монаха Ніла, постановивши його на кафедру Пентаполя. Але проти цього повстав Константинопольський Патр. Григорій VI.

Александрійці теж опиралися. Суперечки і розділення тривали. Єгипетський уряд звернувся до Високої Порти, і султан наказав Константинопольському Патріарху призначити свого кандидата. Таким чином, влада Вселенського Престолу і завершила суперечку. На Александрійську кафедру був поставлений видатний Ієрарх, що вже був до того часу на Константинопольській кафедрі, Софроній IV (1870-1899)22.

Антіохійський Патріархат. У турецький період (з XVI ст.) тут зберігся звичай місцевого обрання Патріархів і саме з арабських кліриків, але воля церковного Константинополя завжди була, так би мовити, на порозі втручання. Відомий Патр. Макарій (1648-1672), учасник суду над російським Патр. Ніконом, залишив по собі наступником молодого, 20-річного внучатого племінника Кирила. Синод Константинопольського Патріарха, дізнавшись про це, поставив зі свого боку Патріархом в Антіохію – Неофіта.

  1. Тоді Кирил поїхав давати пояснення перед Константинопольським Синодом. Його особиста апеляція мала успіх. Він був визнаний в його сані, але й Неофіт був залишений поряд з ним у званні Патріарха Антіохійського. Звичайно, це породило подальші суперечки і послужило спокусою для нових спроб двовладдя.
  2. Клірики Митрополій в Алеппо захотіли мати своїм владикою монаха Афанасія, якого відкинув Патр. Кирил. Коли вони апелювали до Вселенського, той Афанасія поставив Митрополитом, а Кирила скинув. Патріархат через це опинився поглинутий в скорботні і дуже шкідливі міжусобиці, які використовувалися латинською пропагандою для успіхів так званої Сирійської унії…
  3. Смута продовжилася. Місцевий літописець повідомляє: «Алеппинці зі злості і впертості повстали проти Антіохійського Патріарха Сильвестра (1724-1766 р.) і, витративши багато грошей, принесли на нього скаргу Високій Порті, а тому звільнилися від підпорядкування йому». Така скарга рівносильна апеляції до Вселенського Патріархату, тому що справа щодо приналежності надходила до Константинопольського Патріарха з його Синодом. Тому, літописець і додає, «це відбулося через Паїсія, Патріарха Константинопольського, і Хрісанфа Єрусалимського, який не любив Сильвестра».

Після смерті Патр. Сильвестра (в 1766 р.) Вселенський Патр. Самуїл під приводом припинення смути, без дозволу Антіохійської пастви, послав їй готового Патріарха з Константинополя, Филимона. Филимон був з арабів. Але одразу після його смерті в 1767 р. Патр. Самуїл послав в Дамаск нового Патріарха вже з греків – Даниїла. І відтоді аж до кінця XIX ст. греки займали Антіохійську кафедру, а до середини XIX ст. і обиралися Константинополем.

  1. Так, ще у 1850 р. після смерті Патр. Мефодія формула звернення Антіохійського кліру до Вселенського свідчила, що вони «благають Синод Константинопольського Патріарха» призначити їм Патріарха зі столичних кліриків23.

Але невдовзі почалася національна арабська боротьба за володіння всіма кафедрами, яка закінчилася перемогою арабів в 1899 р. з обранням і утвердженням араба Мелетія Думані на Антіохійський престол.

Останній Антіохійський Патріарх з греків Спиридон (1891-1897 р.), скинутий Собором Антіохійського арабського Єпископату за недостатнє завзяття у справі підняття арабського просвітлення, апелював до Константинопольського престолу. І Константинополь два роки без успіху боровся за застарілий привілей греків24.

  1. Єрусалимська Патріархія. З встановленням турецького панування в Палестині закінчилося і самостійне обрання в Єрусалимі Патріархів з арабів. Після смерті Патр. Дорофея-араба (в 1534 р.) Константинополь провів на Єрусалимську кафедру грека-Германа, а невдовзі обиратися тільки з греків, і ставитися, і навіть постійно жити стали предстоятелі Єрусалима в Константинополі, так що протягом двохсот років Єрусалим рідко бачив своїх Владик. Єрусалимське подвір’я в столиці Туреччини стало їхньої резиденцією, а самі вони перетворилися ніби в членів Синоду при Вселенському Патріарху. Не дивно, що Константинопольські Патріархи робили спроби скасувати і без того звужені автокефальні права Єрусалимських Ієрархів. Живучи в Константинополі, вони попередньо обирали собі наступників. Вселенський Патр. Констанцій I (1830-1834 р.) хотів і цього їх позбавити. Спробу повторив Патр. Герман IV в 1845 р. Але під натиском російської дипломатії вона була усунена: право обрання Патріархів на місці, в Єрусалимі, було приведене в дію, і обраний тоді Патріарх Кирил II (1845-1872) відновив нормальний стан речей Єрусалимських Патріархів в своєму кафедральному місті Єрусалимі25.
  2. При виникненні греко-болгарської схизми (1872 р.) Патр. Кирил II розійшовся з радикальними елліністами. Тоді Святогробське братство, об’єднавшись з Вселенською Патріархією, скинуло його з кафедри.
  3. Але арабська партія Єрусалимського Патріархату яка симпатизувала Патр. Кирилу не хотіла приймати його наступника Прокопія (1873-1876) і закидувала апеляціями і турецький уряд, і Константинопольського Патріарха Іоакима II, і добилася того, що Прокопій був вимушений піти з кафедри26.
  4. Сучасний нам Патр. Даміан (1897-1931) на початку свого управління за свою поступливість арабам зміщувався з кафедри своїм Синодом, при чому Синод писав Вселенському і там знаходив підтримку. Даміан лише у 1909 р. був визнаний Константинополем і тоді твердо зайняв своє місце.
  5. Синайська Архієпископія. Її Ігумени-Архієпископи зазвичай після обрання братією монастиря Синайської гори, Раїфи і Джувані, ставляться Єрусалимським Патріархом. Але Ігумен Архієпископ Кирил Візантій (1859-1867) не захотів мати зв'язок з Патр. Єрусалимським Кирилом II і звернувся за постановою до Константинопольського Патріарха. А коли його звинуватили в неправильному витрачанні коштів монастиря, за судом він звернувся знову до Константинопольського Патріарха. За це нехтування споконвічним зв’язком з Єрусалимом Патр. Кирил II засудив і скинув Кирила Візантія. Але той встав під захист Вселенської кафедри. Турецький уряд, однак, вирішив справу на користь Єрусалимського Патріархату, і в 1867 р. в Єрусалимі навіть був місцевий Собор, який постановив, що у випадку зіткнення Автокефальних Церков єдиним незаперечно-вищим суддею має бути Собор Вселенський27.

Це беззаперечно умовне правило, при нездійсненності частих Вселенських Соборів, ніскільки не перешкоджає в щоденній практиці шукати для апеляції авторитету найближчого, яким, за сукупностю різних переваг, і є зазвичай кафедра Константинополя.

Показова серія казусів найближчого часу.

  1. Кіпрська Церква, вражена подіями грецького повстання в 1933 р. проти британської влади, звернулася за допомогою до Константинополя, і Патріарх Вселенський послав в Англію Геннадія, Митр. Іліопольського, клопотатися за Кіпрських Ієрархів.
  2. Російська Церква через новообраного Патр. Тихона в 1918 р., повідомляючи Вселенському Патріарху про всі великі зміни останнього року, що відбулися в ній, скаржилася на незаконне відділення від неї Грузинського Екзархату і отримала на першому етапі схвальні відгуки і підтримку Константинополя.
  3. Коли відбувся обновленський розкол, то у 1922-23 р. і Патріарша Церква, і обновленці однаково апелювали до Константинопольського Патріархату.
  4. Проукраїнська Ієрархія в Раді Росії також пробувала знайти підтримку в Константинополі.

До Вселенського ж Патріарха звернулися за легалізацією своїх канонічних позицій новостворені Церкви:

  1. Фінляндська.
  2. Естонська.
  3. Польська.
  4. Чехословацька (Єп. Савватія).
  5. Від Константинопольського Патріарха добивалася визнання своєї відновленої Автокефалії і Церква Грузинська, і отримала його.
  6. В нинішньому 1936 р. і Церква Латвійська отримала свого Єпископа через Екзарха Константинопольського Патріарха, Германа Митр. Фіатирського.

Наведеної серії прикладів, які не претендують на вичерпну повноту, ми вважаємо, достатньо, щоб визнати провідну роль Константинопольського Патріархату в нашому Східному Православ’ї, не тільки як археологічний факт минулого, але і як живе діюче начало. Питання лише в правильному його тлумаченні і застосуванні для подолання ненормального розділу окремих національних Церков.

Посилання

1 Т. В. Барсовъ, Константинопольскій Патріархъ и его власть надъ Русской Церковью, СПБ., 1878. П. В. Гидуляновъ, Восточные Патріархи въ періодъ первыхъ четырехъ Вселенскихъ Соборовъ, Ярославль, 1908. И. Д. Андреевъ. Константинопольскіе Патріархи (отъ 451 до 846), Сергіевъ Посадъ, 1895. А. П. Лебедевъ, Исторія Грековосточной Церкви подъ властью турокъ. Изд. 2-е, СПБ., 1904. И. И. Соколовъ, Исторія Греческихъ Церквей въ ХІХ в. (Т. ІІ Истор. Христ. Церк., изд. А. П. Лопухина), СПБ., 1901. Еп. Никодимъ Милашъ, Правила Православной Церкви съ толкованіями, т. І-ІІ, СПБ., 1911-1912. П. И. Лепорскій, Исторія Фессалоникскаго Экзархата, СПБ., 1901. И. И. Соколовъ, Константинопольская Церковь в ХІХ в., СПБ., 1904.

2  Гидуляновъ, цит. роб., 556-57.   Никодимъ, т. І, с. 29; т. ІІ, с. 142-43.

3  Гидуляновъ, с. 567-596. Барсовъ, цит. роб., с. 41-43.

4 П. И. Лепорскій, цит. роб., с. 79 і наступ.; Гидуляновъ, с. 600-609; Барсовъ, 43-44.

5 Барсовъ, с. 43.

6 Барсовъ, с. 44; Гидуляновъ, с. 157.

7 Гидуляновъ, с. 668-9; Барсовъ, с. 44-45.

8 Гидуляновъ, с. 735.

9 Гидуляновъ, с. 678.

10 Андреевъ, цит. роб., с. 213; Барсовъ, с. 55; Гидуляновъ, с. 744.

11 Еп. Никодимъ, цит. роб. т. I, 426; Барсовъ, с. 103-203.

12 Посилання відсутнє. 

13 Андреевъ, с. 237-238.

14 Андреевъ, с. 238-39; Барсовъ, с. 85-86.

15 Барсовъ, с. 89-93.

16 Барсовъ, с. 100.

17 Барсовъ, с. 102.

18 Андреевъ, с. 265 и 281; Барсовъ, с. 102.

19 И. И. Соколовъ, Константинопольская Церковь, с. 13-15; Лебедевъ, цит. роб., с. 761-62; Барсовъ, с. 131, 189, И. И. Соколовъ, Ист. Греч. Церк., с. 3-7 (сторінки потребують уточнення).

20 И. И. Соколовъ, Ист. Греч. Церк., с. 223.

21 Там же, с. 224.

22 Там же, с. 224-26.

23 А. П. Лебедевъ, цит. роб., с. 773-781.

24 И. И. Соколовъ, Истор. Греч. Церк., с. 224.

25 А. П. Лебедевъ, с. 781-786.

26 И. И. Соколовъ, Ист. Греч. Церк., с. 274-76.

27 Там же, с. 332-333.